Читати книгу - "Спомини"

час був інтернований у таборі в м. Щипйорно. Душпастирював при соборі у Володимирі-Волинському, вів активну діяльність задля українізації Православної Церкви на Волині. На початку 1927 р. призначений ректором духовної семінарії в Кременці, але вже в квітні 1930 звільнений з посади. У жовтні 1931 р. заявив про перехід до Греко-Католицької Церкви, за що митрополит Діонісій (Валединський) оголосив йому анафему. Невдовзі переїхав у Львів, де став парохом одної з церков та викладачем Богословської академії. У 1944 р. заарештований радянською владою й ув’язнений у сибірських таборах, де став об’єктом бойкоту з боку російських православних священиків через “варшавську анафему”. Помер в ув’язненні у 1948 р. Про нього див.: В. Т. Борщевич. Митрофорний протоієрей Петро Табінський // Науковий вісник Волинського національного університету. Історичні науки 11 (2008) 91–97. ">[592], але він боявся признаватися до мене.

Рано мене вивели до вахти на етап, але пізніше завернули, бо тим етапом відправляли кількадесять бандитів, і “опер” боявся прилучувати мене, щоби мене по дорозі не вбили. Мене завернули назад до барака, але по кількох днях знову визвали і разом з двома закованими бандитами вивели на вахту. Вправді, і “опер”, і нарядчик обіцяли мені, що я буду їхати підводою до Маріїнська, але конвой прилучив мене до тих закованих бандитів і казав іти серединою дороги, в болоті по коліна. А коли я дуже знемігся, то бандити домагалися, щоби він взяв мене на підводу, бо вони хочуть на вечір зайти до Маріїнська. Конвой казав мені, щоби я дав йому якісь речі, але я не мав що йому давати. Ці два бандити перед кількома днями вбили двох своїх суперників в ляґрі і за це їх, скованих, відправляли до Маріїнська. Чув я, як вони питали конвоя: “А подохли они?” — “Нет”. — “О, жалко!”[593] — сказали. Вечером ми добились до Маріїнська, і конвой оставив мене в Маріїнську на возі, а сам пішов додому, до жени. Я давав йому сорочку, але він вже не хотів брати. Зразу він не знав, хто я, а опісля вже пізнав, що то інший в’язень, і набрав довір’я до мене.

У ляґрі прийшов сейчас до мене давній знакомий інженер Зубрицький, бо він за той час вже дістався до головної канцелярії, та й сказав мені, що нема мови про якесь задержання в ляґрі в Маріїнську, бо то є таке зарядження московської централі. Я вправді був ще в начальника ляґра, але він повторив мені те саме. Від інженера Зубрицького я довідався, що єпископ Чарнецький вже поїхав на Печору, тому що я спізнився зі своїм приїздом. Він не здавав собі справи з грози положення, що тамтуди збирають всіх католицьких священиків, і що Печора — це найгірший ляґер після Колими і Норильська. Полярія, вічна мерзлота, пів року день, а пів року ніч. Зі мною мав би їхати о. Осадца, який також представляв собі Печору рожево, хоч воно й добре. Мені радив інженер Зубрицький повіддавати найменші ляґерні речі, бо мене в дорозі обкрадуть дочиста конвої і злодії, а якщо є казьонна річ, то опісля “за промот” (що я продав ту річ) жадають платити вдесятеро її вартости. Очевидно, я так і зробив, та й позбувся навіть власних речей, які могли в дорозі забрати злодії. Були там в ляґрі деякі з Далекого Сходу, які урядилися досить вигідно, а передусім ті, що пішли на розвідчу службу.

Вечором відвезли нас на залізницю. Було дуже темно, як ми переходили через рейки, якими їхав поїзд у повній скорості. І то була велика ласка Божа, що конвой струтив нас з рейок, та й ми спасли життя. Було це в місяці червні. В заквагоні з’явилися негайно злодії, що забирали від в’язнів все, що хотіли, заосмотрені в ножі і тому подібне. Бандит обікрав до найменших речей і своїх односельчан та забрав від них навіть папіроси. Між ними були хлопці 15-16-літні, які плакали, як діти, їхали ми в холоді і голоді кілька днів аж до Кірова[594]. Там нас висадили і пішки по болоті погнали кілька кілометрів до ляґра. В ляґрі мене пізнав о. Петро Леоні (італійський єзуїт)