Читати книгу - "Спомини"

Я лишив свої речі і харчі в того другого хлопця, який по мойому від’їзді зв’язався з якоюсь дівчиниською і те все прогайнував. Мене відправили підводою з двома бандитами. Треба було поромом переїздити ріку. Переправа була досить небезпечна, але, слава Богу, ми прибули вечером до ляґера. Мене пізнав там якийсь адвокат зі Львова — жид і якийсь хлопець, що був “днєвальним” в бараку. Він взяв мене до себе, і там я переночував, і тим врятував свої останні речі перед злодіями. Коли я йшов рано голодний і ослаблений через ляґер, вибігла напроти мене якась худа, інтеліґентна жінка 50–60 років, встромила мені якийсь чорний разовий підпалок (пляцок) і ложку масла. “Ви мене не знаєте, але я вас знаю”, — сказала і зникла, і я її більше не бачив. Це була немов з’ява.

Був там в ляґері шваґер гетьмана Скоропадського, під прибраним назвиськом — Степанів[585]. Він був учнем Грушевського, сам професор економії, і дуже негодував на політичну незрілість Грушевського. Рівно ж і про Ґоркого[586] говорив, що це продажний чоловік. Сиділа там також і сестра жени Скоропадського[587]. З ними я часто перечитував якісь російські оповідання. Степанів остерігав мене перед злобними донощиками: “Ех, щоби ви мали хоч одного чоловіка, з яким можна би поговорити”. А такого не було.

Опісля заопікувався мною один поляк — лікар з Вильна, і я працював там в бюрі, а на мешкання мене примістили в бараку, в якому мешкали всі, що працювали в управі ляґера — “штаб”. “Днєвальником” того бараку був якийсь білорусин — “куркуль”. Коли до нього приходили надзирателі з різними зарядженнями, він завжди їм притакував: “Да, да, правильно, гражданин начальник”[588], — але ніколи нічого не робив. Був знаменитий психолог.

Сиділа там також в тому ляґрі одна молдаванка, яка зарізала свого чоловіка, зварила, з’їла, а кості викинула на гній. Казала, що він був недобрий для неї. За те дістала 25 літ. І така потвора ходила по ляґрі.

У згаданому бараці біля мене спав син одного православного священика, що студіював у Варшаві. Опікувався мною якийсь лікар — оператор[589], жид, і не позволяв, коли мене хотіли дати на якісь тяжкі роботи. Це вже було під весну 1947 року. Якось він там довідався в нарядній, що мене мають відіслати на північ, до Печори[590]. Всі дуже співчували зі мною, але не було ради. Один професор інженерії з Харкова порадив мені, щоби я пішов до “опера” і спитав, за що мене карають і посилають на етап. Він потелефонував до “опера”, що мешкав за зоною, і на вахті чекав вже конвой, щоб завести мене до “опера”. Коли я йому сказав, що я не дав ніякої причини до такої секатури[591], то він спитав мене: “А чи Ви були в Римі?” Коли я сказав: “Так”, — то він повторив: “Рим, Рим”. Для мене справа ясна була, що це було потвердження, що моя католицька віра є причиною мого переслідування по ляґерах, і тому мене що шість місяців переганяли з одного ляґра до другого, все далі й далі. “Я вам нічого не можу помогти, — сказав “опер”, — але ви старайтеся, щоби вас задержали на пересилці в Маріїнську”. Печора була загальновідома як найгірший ляґер після Колими. В недалекім однім ляґрі був там десь о. Табінський