Читати книгу - "Драматичні твори"

Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)

Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам’ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам’ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватно можна жертвувать звідусіль. В числі жертвователів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородне діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам’ятник поета. Гроші висилаються полтавському голові8.

Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?

Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?

З о л о т н и ц ь к и й. Ти хто такий? Малоросіянин?

ГІузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!

Золотницький. Так от і пожертвуй на пам’ятник народного поета.

Пузир. З якої речі?'Я жертвую на приюти...

Золотницький. Ждучи награди?

Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надоб-ності!

Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились; воли служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!

Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?

Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!

Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!

Входе дівчина.

Дівчина. Пожалуйте обідать!

Золотницький. Прощай!

Пузир. А обідать?

Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, ©нать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!

Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!

Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!

Пузир. Та це ви щось таке говорите, що я не розумію. Милості просю обідать!

Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраиіє і пошлеш гроші на пам’ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!

Пузир. Та вже для вас: і поїду, й пошлю! (Бере його під руку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)

Золотницький. Ах* ти... хазяїн, та й більш нічого!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Сад: гаївок, клумби, ослони.

ЯВА І

На сцені нема нікого. По хвилі за сценою чуть голоси: «Ми не собаки,— і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає!» Входить юрба робочих.

Петро. Ходім до хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ — голощак! (Показує глечик.)

Дем’ян. Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі, й другі за нами, та ноги на плечі й гайда!

Петро. Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тим часом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.

Дем’ян. Так ми знову покинемо!

Петро. Тоді посадять! І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було, те ж саме.

Дем’ян. Ну і що ж, помогло?

П е т р о. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хліба сіяти на густіще сито і краще випікати.

Дем’я н. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.

ЯВА II

Ті ж і Феноген (на ганку).

Феноген. Що за гвалт, чого вам, ідоли, треба?

Д е м’ я и (з гурту). Сам ти ідол!

Ф е н о г е и. А11 у, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?

Дем’ян (з гурту). Вчені. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм’якнеш.

Петро (до гурту). Та цитьте!.. Діло є до хазяїна. Викличте хазяїна.

Феноген. Що за бунт, чого вам треба?

Всі. Хазяїна!

Ф е н о г е н. Та не кричіть так, бодай вам заціпило! Хазяїн в городі.

Петро. Ну то хазяйка, може, є?

Феноген. Хазяйка у вас на кухні є.

Петро. Нам пані-хазяйку викличте.

Феноген. А бодай ви не діждали, щоб я для вас пані-хазяйку тривожив, вони у нас хворі.

Дем’ян (з гурту). Бреше, старий пес!

Ф еноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!

Дем’ян (з гурту). Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!

Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобі покажу, як такі слова говорить...

Петро. Які слова? То вам почулось, ви ж глухі, дядюшка?

Дем’ян (з гурту). Глухий, як «дай», а «на» він добре чує!

Феноген. Гайда па роботу!

Всі. Хазяйку давай!!

ЯВА пі

Ті ж, Марія Іва повна і Соня.

Марія Іванови а. Що тут таке?

Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Ліхтаренком!

Петро. Цитьте всі! (Виходе вперед.) Ніякого бунту, пані хазяйко, ми не робимо, а тілько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлібом нас годують, гляньте, який борщ нам дають! ^

С о и я (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб?

І такий хліб у нас люде їдять?

Марія Іванови а. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Мені до цього нема діла!

Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це по-тембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліпляє пельку; а зачерствіє, тоді такий твердий*, як цегла,— і собака не вкусе.

Д ем’я н. Таким хлібом можна з пушки-маркєли стрілять у неприятеля!

С о п я. Мамо!

М а р і я І в а її о в п а. Я не знаю...

Соня (до Фспогспа). І ви, Феноген, не знаєте, і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Ф е н о г е н. Це не ваше діло, Софіє Терентьевне!

Соня. Як не моє