Читати книгу - "Драматичні твори"

БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Іван

КАРПЕНКО-КАРИЙ

(1845—1907)

ДОЖОВТНЕВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ІВАН КАРП ЕНКО-К АРИЙ

ш

ДРАМАТИЧНІ

ТВОРИ

київ

НАУКОВА ДУМКА 1989

ББК 84УкІ—6 К26

Серію засновано в 1982 р.

Подано кращі драматичні твори видатного українського драматурга І. К. Карпенка-Карого: «Бурлака», «Безталанна», «Сава Чалий», «Хазяїн» та ін.

Представлены лучшие драматические произведения выдающегося украинского драматурга И. К. Карпенко-Карого: «Бурлака», «Бесталанная», «Савва Чалый», «Хозяин» и др.

РЕДАКЦІЙНА

КОЛЕГІЯ

I. О. Дзеверін (голова)

О. Т. Гончар Ю. Е. Григор’ев (секретар)

B. Г. Дончик

М. Г. Жулинський (заступник голови)

П. А. Загребельний

C. Д. Зубков

Є. П. Кирилюк

О. В. Мишанич Л. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський О. В. Шпильова М. Т. Яценко (заступник голови)

Вступна стаття, упорядкування і примітки

(р. Я. ПИЛИПЧУКА

Редактор тому С. Д. ЗУБКОВ

Редакція художньої літератури Редактор Н. М. Максименко

4702590ЮС -502

-передплатне

М221 (04) - 89

© Р. Я. Пилипчук, вступна стаття, І8ІМ 5-12-009281-0 упорядкування, примітки, 1989

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

і^В історії української культури^ і суспільно-політичного руху другої половини XIX — початку XX ст. І.^Карпенко-Карий займає одне з найпо-чесніших місцьиАктивний діяч аматорського театру в 60—70-х роках, діяльний член таємного революційного гуртка в Єлисаветграді кінця 70-х — початку 80-х років, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи — ось ті означення, які складають узагальнену дефініцію І. Карпенка-Карого як історичної особистості. Але найбільше відомий був І. Карпенко-Карий за життя (і таким лишається досі в народній свідомості) як драматург. Історики української драматургії і театру дійшли висновку, що у другій половині XIX ст., власне до виходу на суспільну арену Лесі Українки, найбільшим українським драматургом був І. Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, .саме він у загальновизнаній драматургічній тріаді, поруч з М. Кропивницьким і М. Старицьким, став творцем соціальної драми, свідомо йдучи на розрив із тими традиціями етнографічно-побутового театру, які ще продовжували живити музично-драматичну стихію українського театру, ту стихію, яка й досі інколи видається ледве не єдиновизначальною національною прикметою українського театру, що нібито становить національну його природу. І. Карпенко-Карий як новатор залишався глибоко національним драматургом, але він повніше, ніж його сучасники, засвоював досвід російської і західноєвропейської драматургії, прагнучи вивести український театр на нові рубежі.

Коли І. Карпенко-Карий помер, один з найвидатніших його сучасників, великий український письменник і вчений Іван Франко написав такі проникливі слова: «І знов наше письменство понесло велику страту... Чим він був для України, для розвою її громадського та духового життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини та багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів»

[ Іван Карпович Тобілевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Ар-сенівці Великовисківської волості Ольвіопольського (згодом —■ Бобринець-кого, пізніше — Єлисаветградського) повіту Херсонської губернії (тепер — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області). У метричній книзі арсенівської церкви у графі про батьків новонародженого зазначено: «Проживающий в слободе Арсениевка 2-і;о разряда дворянин Карп Адамович Тобилевич и законная жена его Евдокия Зиновиевна, оба православного исповедания» 1. На той час батько ще вважався дворянином, хоч не мав достатньої кількості документів для підтвердження свого дворянського походження. У діловодстві колишнього Департаменту герольдії правительствуючого сенату зберігається велика папка документів, з яких видно, що Карпо Адамович Тобілевич багато разів безуспішно добивався визнання свого шляхетського походження, оскільки в різних документах по-різному фігурувало прізвище предків Тобілевичів: Тобілевич, Тобелевич, Тубїлевич. Це й було формальним приводом для відмови у затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Добре поінформований у цій'справі, навіть беручи участь у складанні різних прошеній, Іван Карпович Тобілевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедії «Мартин Боруля» (1886).

Прадід Івана Тобілевича — Семен, дід .Адам і ратько Карпо походили з містечка Турія (колишньої Київської губернії, тепер Черкаської області), де мали власні невеличкі грунти, але рід настільки збіднів, що вже Карно ТоОілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків, часто міняючи місце проживання.

Мати ж Івана Карповича, Євдокія Зінозіївна Садовська, походила з козацького роду, з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер— с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). Але цей вільний козацький рід потрапив у кріпацьку залежність до пана Золотницького. І Карпові Адамовичу довелося наречену викуповувати.

Батько і мати мали сильні і красиві голоси. Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти,, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса» 2,— свідчила друга дружина І. Тобіліевича — Софія Тобілевич.

/"ЙЇГОгчі роки Іван Тобілевич провів у сільському середовищі, в рідній Арсенівці та у с. Камінно-Костуватому, звідки виніс перші враження не тільки

від краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соціальної несправедливості. Малий Іван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого віку, питаннями.

Коли хлопцеві минуло десять років, батько віддав його до Бобринецької трикласної повітової Школи.

Перший рік навчання, коли Іван жив на чужій квартирі у сердитої, скупої жінки, яка обдирала своїх квартирантів, настільки дався взнаки, що він тяжко захворів. Це глибоко вразило батьків, і вони купили на околиці Бобринця — Рущині хату, живучи в якій і закінчив школу Іван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, і молодші брати.

Завдяки винятковим здібностям, наполегливості у навчанні, зразковій поведінці Іван Тобілевич здобув повагу не тільки серед учнів, а й учителів.^ Учитель історії Гордов:навіть запрошував Івана до себе додому і давав йому книжки для читання.

|Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправді трикласна Бобринецька повітова школа була першим і