Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

— Острів наш, — сказав англієць, — бо губернатор нам його віддав, і ніхто тут не сміє порядкувати, крім нас самих. — І він заприсягся Творцем, що коли його земляки поставлять собі нові хати, то вони й ті спалять, щоб вони не будували на їхній землі.

— Але дозвольте, сеньйоре, — почали іспанці, — якщо так міркувати, то, виходить, що й ми повинні служити вам.

— Певна річ; так воно й буде, поки ми зовсім не здихаємось вас, — сказав англієць і для більшої переконливості вкинув ще два-три круті слівця.

Іспанці почали посміхатись і нічого не відповіли на це. Але все-таки ця маленька спірка розпалила англійців і, вставши з-за стола, один із них, якщо не помиляюсь, той, кого звали Віль Аткінс, сказав другому:

— Ходім, Джек, зчепімося з ними ще раз. Ручуся тобі, що ми зруйнуємо свого часу й цю фортецю. Нічого їм розводити колонії в наших володіннях.

І всі троє вийшли, захопивши з собою кожен рушницю, пістолі та шпаги і вихваляючись один до одного, як вони дадуть гарту й іспанцям, коли трапиться нагода. Іспанці, як видно, не зовсім зрозуміли їх наміри, а зрозуміли лише, що негідники збираються жорстоко помститись їм за те, що вони стали на бік двох англійців.

Куди вони пішли і що робили ввечері, цього іспанці не знали. Очевидно, вони до пізньої ночі блукали по острову, а тоді, стомившись, полягали в моїй бесідці, як я її звав, і міцно заснули. Справа стояла так: вони вирішили діждатись півночі, захопити бідолах сплячими й підпалити їхні хати, щоб — як вони самі потім признались — або спалити їх живцем, або повбивати, коли ті вийдуть. І дивно, як це зловмисники проспали, бо підступництво рідко спить міцним сном.

Проте і в двох чесних англійців були проти них свої наміри, хоч і далеко кращі, ніж підпал чи вбивство. На щастя для всіх, трапилось так, що вони прокинулись і вийшли з дому задовго перед тим, як кровожадні негідники добрались до їхньої халупи.

Прийшовши на місце і не знайшовши господарів, Аткінс, що був, видно, їхнім ватажком, крикнув своїм товаришам:

— Гей, Джек, гніздо тут, та пташки вилетіли, чорт забери!

Вони почали міркувати, чому їх земляки знялись так рано, і вирішили, що це іспанці попередили їх. Вирішивши так, вони потиснули один одному руки і заприсяглись помститися іспанцям, а тоді накинулись на житло своїх бідних земляків і, хоч не спалили його, зате розтягли на шмаття, так що від халупи не залишилось і сліду; не залишилось навіть палі, яка показувала б, що тут було людське житло. Вони розтягли також весь їхній хатній скарб і розкидали скрізь, так що бідолашні познаходили свої речі згодом аж за милю від свого житла.

Зробивши це, вони повисмикували молоденькі деревця, що посадили їх земляки, порозтягали кілки з огорожі, що поставили чесні англійці для охорони своєї худоби та полів, одне слово, пограбували й сплюндрували все, мов орда татар.

Тим часом ті двоє шукали їх, вирішивши зчепитися з ними, де б не зустріли, хоч їх було тільки двоє проти трьох. Якби вони зустрілись, неодмінно сталося б кровопролиття, бо, треба визнати за ними справедливість, усі вони були рослі, сміливі й рішучі хлопці.

Та доля більше дбала про те, щоб тримати їх нарізно, ніж про те, щоб вони зустрілись. Висліджуючи один одного, англійці весь час розходилися в різні сторони, і коли ті троє прийшли руйнувати їх оселю, ці двоє були коло фортеці, а поки вони встигли вернутись, ті були вже дома. Ми зараз побачимо, наскільки відмінна була їх поведінка. Троє розбійників так розлютились, руйнуючи плантацію, що зараз же прибігли до фортеці, як навіжені, кинулись до іспанців і розказали їм, що зробили, похваляючись та пишаючись своїм учинком. А один із них, ніби пустун-хлопчик, зірвав капелюх з голови одного іспанця і, покрутивши його в повітрі, нахабно зареготав прямо в обличчя іспанцеві, приказуючи:

— І тобі, сеньйоре іспанцю, буде так само, якщо ти не виправишся.