Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Коли іспанці приїхали на острів, справа якось трохи впорядкувалась. Іспанці почали умовляти трьох англійців прийняти до себе земляків, щоб, як вони говорили, жити всім однією сім’єю, але ті й слухати про це не хотіли. Бідним двом хлопцям довелось жити самим і на власному досвіді переконатись, що тільки праця та ретельність можуть поліпшити їх життя. Вони розкинули свої намети на північному березі острова, ближче до заходу, щоб не підпадати небезпеці з боку дикунів, які звичайно висідали на східному березі.

Там вони збудували собі дві хижки: в одній жили самі, а друга була їм за комору. Іспанці дали їм зерна для засіву й поділилися з ними горохом із залишеного мною запасу. Отже, вони скопали клаптик землі, засіяли його, обгородили на зразок мого і стали жити непогано. Перших жнив не треба було довго чекати і, хоч вони для початку засіяли невеличкий клаптик землі — бо й часу мали небагато — все ж таки того, що вони зібрали, вистачило їм, щоб прохарчуватись до нового врожаю. До того ж один із них був на кораблі помічником кухаря і, як виявилось, добре готував супи, пудинги та різні інші страви з рису, молока й тієї невеликої кількості м’яса, що була у них.

Так жили вони в своєму невеличкому достаткові, аж поки троє бездушних негідників не прийшли до них і, глузуючи, на розвагу собі та щоб образити їх, почали хвалитись, що острів належить їм, бо губернатор (тобто я) віддав його їм у володіння, що ніхто, крім них, не має права на землю і, значить, не може будувати на ній, не платячи за це оренди.

Ті двоє, взявши спочатку це за жарт, запросили їх зайти посидіти, подивитись, які чудові доми вони собі побудували, і сказати, скільки за них треба платити. Один із господарів жартома сказав, що, коли вони вважають себе за землевласників і хочуть здавати в оренду свою землю, то він сподівається, що вони, за прикладом усіх землевласників, погодяться здати цей клапоть у довгострокову оренду, зважаючи на зроблені поліпшення. Він запропонував їм також піти до нотаря й скласти контракт. Тоді один із тих, що прийшли, з лайкою та прокляттями заявив, що зовсім не жартує і зараз же доведе це. Поблизу, в затишному місці, у бідолашних був розкладений вогонь, щоб зготувати їжу. Негідник побіг туди, вихопив головешку й почав тулити її до стіни хижки. Дерево, певна річ, зайнялось, і через кілька хвилин уся хижка спопеліла б, якби один із господарів не відштовхнув ворога і не затоптав вогню, що йому вдалось зробити з чималими труднощами.

Негідник так розгнівався на свого чесного земляка, який відштовхнув його, що кинувся на нього з кілком, вихопленим з огорожі, і коли б той не встиг зручно уникнути вдару й не сховався в хижу, то був би відразу забитий. Його товариш, бачачи, яка небезпека загрожує їм обом, увійшов за ним, і через хвилину обидва вони вийшли з хижі вже з мушкетами в руках. Той англієць, на якого незваний гість кинувся з кілком, ударом приклада збив з ніг свого напасника, раніше ніж двоє перших прибігли до нього на допомогу; а коли ті підбігли, вони обернули мушкети проти них і порадили їм триматись трохи далі.

Ті теж мали з собою вогневу зброю; але один із тих чесних хлопців, сміливіший за свого товариша й доведений до відчаю небезпекою, крикнув їм, що коли вони поворухнуться, то зараз же загинуть, і сміливо скомандував їм скласти зброю. Ті, щоправда, зброї не склали, але, бачачи його рішучість, вступили з ним у переговори й погодились піти геть, забравши з собою пораненого товариша, який, видимо, дуже потерпів від удару. В усякому разі, скривджені зробили велику помилку, не скориставшися з свого становища і не роззброївши своїх напасників. Вони мусили відібрати у них зброю, — це було зовсім легко зробити, — а тоді піти до іспанців і розказати, як ці негідники повелися з ними. А тепер ті троє думали тільки про помсту і щодня натякали їм про це.

Не буду обтяжувати свого оповідання переліком різних дрібних капостей, які вони робили своїм землякам. Витоптали, наприклад, їх засіви, застрелили трьох козенят та козу, приручену бідолахами, щоб мати від неї молоко; взагалі докучали їм усяким способом і вдень, і вночі, і довели їх до такого відчаю, що ті вирішили при першій же нагоді одверто атакувати напасників, хоч їх було всього двоє, а тих троє. Для цього вони вирішили піти до фортеці, тобто до мого колишнього житла, де негідники жили разом з іспанцями, і викликати їх на чесний бій, а іспанців попросити бути присутніми при цьому й стежити, щоб бій справді був чесний. Прийшли вони туди вранці, ще вдосвіта, і почали гукати англійців на ім’я, а коли відгукнувся іспанець, сказали йому, що хочуть поговорити з своїми земляками.

Трапилося так, що напередодні двоє іспанців, бувши в лісі, зустрілись з одним із цих англійців, яких я, на відміну від тих негідників, називаю чесними хлопцями. Він почав гірко скаржитись на варварське поводження з ними своїх земляків, розказав, як вони знищили їх плантацію, витоптали весь їх хліб, зрощений з такими труднощами, вбили козу та трьох козенят, і додав, що, коли іспанці не допоможуть їм знову, то їм доведеться померти з голоду. Вернувшись додому, один із цих іспанців за вечерею почав ввічливо й пристойно докоряти англійцям і спитав, як вони можуть бути такими жорстокими до земляків, лагідних і смирних людей, що так багато працювали на своїй землі, так добре обробили її і живуть тільки своєю працею.

Один із англійців гостро відповів:

— Їм тут немає чого робити. Вони без дозволу висіли на берег, а тому не будуть тут ні сіяти, ні будувати. Це не їхня земля.

— Дозвольте, сеньйоре інглес, — спокійно сказав іспанець, — не повинні ж вони вмирати з голоду?

— Нехай собі подихають, а будувати та сіяти тут ми їм не дозволимо! — відрізав англієць, як справжній грубіян-матрос.

— Але що ж їм у такому разі робити, сеньйоре?

— Як, що робити?.. Працювати! — скрикнув другий негідник. — Нехай вони служать нам, працюють на нас.

— Як можете ви сподіватись цього від них? Вони ж не раби, куплені за ваші