Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Історично склалося так, що компетенція Урядуючого Сенату виходила далеко за межі суто судової діяльності, однак УЦР пішла за європейськими зразками та обмежила компетенцію Генерального суду судовою діяльністю і наглядом за судовими установами[688], при цьому удосконалила його структуру. Так, окрім цивільного й карного (кримінального) департаментів, було виділено окремий адміністративний департамент, який мав займатися адміністративною юстицією. Крім цього, тимчасово, до розв’язання питання про скасування всіх спеціальних судів, на Генеральний суд покладалося виконання функцій Головного Воєнного Суду у справах, вирішених на території України, адже сам він також перебував на території Росії.

З появою власної касаційної інстанції справи на території України, до цього підвідомчі Урядуючому Сенату, мали подаватися до Генерального суду. Однак одночасного переходу на нову судову систему не відбулось, і ще деякий час суди продовжували надсилати матеріали до судових палат як до касаційної інстанції.

Окрему увагу було приділено забезпеченню принципів незмінюваності та виключності суду. Так, саме задля їх збереження автори проекту відмовилися від посади президента Генерального суду. Одним із аргументів стало те, що для судді поважного віку щоденно виконувати розпорядчу адміністративну канцелярську роботу було би складно, втім, змінити його — неможливо через принцип незмінюваності не тільки суддів, а й президента[689].

У проекті Конституції УНР (варіанті від 6 грудня 1917 р.) Генеральному суду було надано функцію конституційного нагляду — він визначався «найвищим сторожем конституції», який «пильнує згідності законів Всенародних зборів (парламенту) з конституцією, обов’язковими федеральними постановами, а також згідності федеральних постанов конституції республіки». Передбачався механізм реалізації цієї функції — закони, «осуджені» Генеральним судом, могли бути переглянуті парламентом у новому складі і в разі повторного ухвалення набували остаточної сили. У разі визнання незаконною або невідповідною Конституції постанови виконавчої влади вона втрачала силу одразу після опублікування інформації судом. Однак в остаточному тексті Конституції УНР цих повноважень Генерального суду вже не було.

Негайного реформування потребували й апеляційні судові установи. Адже на момент утворення УНР територія України підпадала під юрисдикцію 4-х Судових палат. Із них Новочеркаська палата розміщувалася поза межами України, а юрисдикція останніх трьох поширювалася, крім українських територій, також і на неукраїнські: Київської — на Могилевську губернію, Харківської — на Орловську, Курську, Воронізьку, Одеської — на Бессарабію і Кримський півострів. І навпаки, до проведення судової реформи Сімферопольський і Таганрозький окружні суди перебували поза межами України, однак їхня компетенція поширювалась і на українські території: Таганрозького суду — на Бердянський повіт Таврійської губернії та Маріупольський повіт Катеринославської губернії, Сімферопольського — на Мелітопольський повіт Таврійської губернії[690].

Центральна Рада не мала повноважень для реформування Судових палат, які не були органами влади УНР. Тому Закон Про заведення апеляційних судів від 17 грудня 1917 р. припинив на українських територіях діяльність Судових палат у справах, належних до компетенції апеляційних судів. Натомість мали бути засновані три апеляційні суди за такою територіальною підсудністю: «Київський — для територій нинішніх губерній Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської; Харківський — для території нинішніх губерній: Харківської і Катеринославської, а також Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської; і Одеський — для міста Одеси, нинішньої Херсонської губернії»[691]. До підвідомчості Київського апеляційного суду були віднесені також евакуйовані судові установи Холмщини та Підляшшя, щодо яких прийнято окрему резолюцію — до реального прилучення до УНР частини Холмщини і Підляшшя, де кількісно переважали українці, це населення та всі евакуйовані адміністративно-громадські установи підлягали «владі і опіці Генерального секретаріату України»[692].

Територія впливу Київського апеляційного суду свідомо була визначена значно більшою за територіальну юрисдикцію інших апеляційних установ. Адже зосередження більшої кількості юристів, які матимуть «постійну комунікацію з Генеральним Судом і кодифікаційною комісією при Секретарстві Юстиції», мало сприяти «скорішому і кращому виробленню права і судової практики України»[693]. При цьому, зазначав М. П. Чубинський, враховувалися й інтереси населення, адже Полтавська губернія перебувала від Києва на такий же відстані, що і від Харкова. Те саме можна сказати і про Подільську губернію, яка також передавалася з-під юрисдикції Одеського апеляційного суду до Київського. Отже, для мешканців «прилучення до Одеського і Харківського Апеляційних судів не давало б жодної вигоди і переваги перед прилученням до Київського Апеляційного суду».

Носієм усієї повноти влади в Україні — законодавчої, виконавчої і судової — визначено УЦР, і безпосередньо від неї мали одержувати мандат судді касаційних та апеляційних судів.

Якщо відсутність посади голови Генерального суду обґрунтовувалася принципом незмінюваності суддів, то небажаність аналогічних посад в апеляційних установах пояснювалась імперським досвідом, коли внаслідок отримання головою судової палати права особистого нагляду над діяльністю окружних і мирових суддів Росію було поділено «на судові сатрапії»[694]. Тому замість постійної посади голови апеляційного суду реформатори вирішили запровадити посаду порядкуючого апеляційним судом, який би обирався простою більшістю загального зібрання суддів апеляційного суду строком на три роки. У бюджеті на цю посаду закладалась не окрема штатна одиниця, а доплата за суміщення посад. Так, заробітна плата судді Київського апеляційного суду згідно з бюджетом становила 12 000 крб. на рік, а порядкуючий суддя додатково отримував 1800 крб. на рік.

Обрання на посаду судді апеляційного суду регламентувалось окремим Законом Про умови обсаджування і порядок обрання суддів Генерального та Апеляційного судів, терміново прийнятим УЦР на наступний день після внесення — 23 грудня 1917 р. Він об’єднав два законопроекти: «Про умови обсадження вищих судів України» та «Про порядок обрання суддів Генерального і