Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Так, одразу після Жовтневої революції — 30 жовтня 1917 р. — була прийнята постанова УЦР — знову поповнити Генеральний секретаріат генеральним комісаром (секретарем) справ судових. Наступного дня УЦР, усупереч попереднім домовленостям з Тимчасовим урядом, видала ще одну постанову — «про поширення влади Генерального секретаріату на всю територію України, обмежену інструкцією російського уряду від 4.08.1917 р.» Тепер підвладна Генеральному секретаріату територія охоплювала «всю відмежовану територію України…, а саме Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, Материкову Таврію, Холмщину і частину Курщини та Вороніжчини». Юридичною підставою цього кроку стала «воля трудящого народу, висловлена в чисельних постановах селянських національних та загально-територіальних, губерніальних та повітових з’їздів різних політичних та громадських організацій відмежованих частин України».

У IV Універсалі Секретарство судових справ було перейменовано на Народне міністерство судових справ, або Міністерство юстиції (назви вживалися як синоніми). Відповідну міністерську посаду обіймав М. С. Ткаченко, а від 25 березня 1918 р. і до гетьманського перевороту — С. П. Шелухин.

Головним змістом діяльності секретарства (міністерства) були підготовка судової реформи, контроль за її втіленням та координація судової влади на місцях відповідно до нового законодавства про судоустрій. Отже, ті реформи, про які йтиметься далі, здебільшого є напрацюванням саме Секретарства (Міністерства) судових справ.

Загальні засади функціонування судової системи проголосив III Універсал УЦР 1 (20) листопада 1917р.: «Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідальний духові народу». Цей принцип згодом відобразився у формулі проголошення судових рішень, ухваленій УЦР 10 (23) листопада 1917 р.: «Суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки»[680]. Щоправда, не всі суди на місцях сприйняли такі новації — ще у грудні деякі продовжували проголошувати рішення «по указу Временного правительства». Тоді секретарство вдалося до простого та ефективного методу, зазначаючи, що такі установи «викреслюють себе з числа тих установ, які мають право одержувати утримання з державної скарбниці»[681].

Вже після повернення до Києва в березні 1918 р. міністерство активніше зайнялося українізацією судівництва. 1 березня було видано циркуляр № 2 про мову, який зобов’язував суди «в 7-денний строк усунуть вивіски, написи, оповіщення і т. п. російською мовою і замінити українською; так само на бланках, штемпелях, печатях, діловодних книгах замінити російську українською; приступити до вивчення української мови; вивісити на виднім місці 4-й Універсал під склом та герб УНР на синьо-жовтому полі. Оповіщення російської влади зняти і змінити на розпорядження влади української»[682].

22 квітня 1918 р. міністр судових справ С. П. Шелухин так схарактеризував ситуацію, що склалась у цій сфері: «Досвід показав, що освічені великороси, які того хотіли, в 3 місяці так навчилися українській мові, що тепер володіють майже добре як словом, так і на письмі. В Вінницькому Суді вже складають українською мовою опреділення, доклади та інші папери. В Генеральнім і Київськім Апеляційнім Судах все ведеться українською мовою, починаючи од засідань, вироків, вирішень і т. д. і кінчаючи канцелярським діловодством»[683].

«У кого немає хисту чи здібностей до вивчення мови або охоти служити Українській Державі та бажання працювати на користь українському національному відродженню, той сього не зробить. Але ж таких треба вважати принаймні не потрібними для державної служби на Вкраїні», — зауважував міністр[684].

Реакція на ці та подальші нововведення в сфері українізації судочинства засвідчила діаметрально протилежні позиції судів різних регіонів. Деякі судді наголошували на несвоєчасності таких змін, що потребували неабияких матеріальних витрат, нагадували про невиробленість і суперечливість української юридичної термінології. Інші натхненно заходилися українізувати судочинство; відома діяльність судді С. П. Роздольського, який самостійно підготував переклади найважливіших нормативних документів — Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, а також Статуту кримінального судочинства. Ці переклади зрештою стали базою для роботи урядової термінологічної комісії.

Законодавство про судоустрій не стало винятком із загального правила, закріпленого законом Про правонаступництво від 25 листопада (7 грудня) 1917 р.: до законодавства, чинного на території УНР до 27 жовтня 1917р., не зміненого і не скасованого УЦР, застосовувався принцип наступності — воно залишалось чинним і визнавалось законодавством УНР[685].

Керманичі УЦР усвідомлювали необхідність формування національної державної судової системи та визнали судову реформу першочерговим завданням[686], що було закріплено і в Декларації Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р. А в III Універсалі Генеральному секретарству судових справ доручалося «…упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу».

Проголошена реформа проходила у декілька етапів. Розпочато реформу було «зверху» — з касаційної інстанції, згодом запровадили апеляційні суди, останніми мали бути реформовані місцеві судові органи. Першим кроком стало прийняття 2 (15) грудня 1917 р. Закону Про утворення Генерального суду, який тимчасово, до формування суду на основі Конституції У HP, ухваленої Установчими Зборами, проголошував утворення Генерального суду[687].

У подальшому реформу продовжили закони Про заснування апеляційного суду, Про затвердження штатів апеляційного суду Київського, Про умови обсаджування і порядок обрання суддів Генерального та апеляційного судів, Про затвердження штатів Генерального суду, Про прокурорський нагляд.

Головним результатом реформи стало формування національної системи судових органів. Її очолив Генеральний суд, який мав