Читати книгу - "Драматичні твори"

Яворський. Слухаю паню!

Вийшли.

ЯВА IV

Зося, Жезніцький і Потоцький.

Потоцький. О, яка панна прехороша. Подлий хлоп — смак добрий ма! Панна єсть Зося Курчинська?

Зося. Так, ясновельможний пане.

Потоцький. Була в полоні і з полону повернулась? Хто ж панну викупив з неволі? Прошу повідать все мені, бо Чалим я й гісторією панни занадто цікавлюсь.

З о с я. Як мене з дому вихопили,— ясновельможному пану, певно, більш відомо, ніж мені, бо я з страху зомліла. Тілько в полі уночі прийшла до пам’яті. Я чула, як гайдамаки жартували над тим, що віз мене. Ніч була темна, і я не бачила в лице нікого. Коли це раптом стали, і я почула гомін: «Отаман, отаман!..» Отаман крикнув грізно: «Хто дівку захопив?» Усі мовчали. Він гнівну річ до всіх держав, корив і смертію стращав того, хто цей зробив учинок. Потім звелів двом козакам мене у корчму одвезти. Ми їхали лісами, ярами глибокими ще цілий день! Гайдамаки мене годували хлібом сухим і так поводились, як з панною то слід. Увечері мене до корчми привезли і, наказавши жидові рудому від отамана свого Сави, щоб він беріг мене, як ока, там покинули і сами вернулись.

Потоцький. Бідна бранка! Ну, і що ж потім, панно моя хороша?

Зося. Жиди щовечора мені казали: «Сьогодня буде, -певно, Сава!» І я три ночі від страху не спала, бо кожний стук, маленький тріск чи шум од вітру будив мене, і я тремтіла, сидячи на ліжку.

Потоцький. Ну, ну!

Зося. Жиди мені служили й догоджали, а байками про Саву так зацікавили мене, що я нарешті вже сама його без страху ждала і бачити хотіла страшного всім на Україні гайдамаку.

Потоцький. І що ж, таки діждалась?

Зося (зітхнула). Діждалась...

Потоцький. І гайдамака скривдив панну!!

З о с я. О ні, ясновельможний пане. Сава — чесний лицар!

Потоцький. Чого ж панянка так зітхнула?

З о с я. Так.

Потоцький. Ну-ну, далі!..

Зося. Раз уночі, ми тілько що лягли і погасили світло,— жидівка у ванькирок, де я мешкання мала... мені прошептала: «Приїхав!..» Я одяглась мерщій і вийшла назустріч! Передо мною стояв лицар, кращого й між шляхтою не бачила ніколи, і усміхаючись, і лагідно, і мило промовив: «Не бійся мене, панно, я тобі лиха не зроблю! Дозволь посидіти

з тобою, побалакать і тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!..» І ми балакали всю ніч; про скривджений народ він говорив, про панськії неправди, потім співав мені чарівні пісні і зворушив мене до сліз... Два рази ще я бачила його, а потім одвезли мене додому.

Потоцький. Який же дурень Сава! Таке золото оді-пхнув від себе. А хто ж панну привіз додому?

Зося. Пан Шмигельський.

Потоцький. Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?

Зося. Певно. Він називав себе Іваном Найдою. Коли ж до нього я призналась, велів мені про це мовчать і у дорозі скрізь звать Найдою.

Потоцький (до Жезніцького). Га! Пане Жезніцький! А що, коли і справді наш Шмигельський до Чалого пристав?

Жезніцький. То найпевніша річ, ясновельможний пане! У, бестія! Коли б він мені тепер достався в руки!

ЯВА V

Ті ж і г а й д у к, подає лист. А потім Шмигельський і Чалий.

Потоцький (прочитавши). Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане Жезніцький, готуй найтяжчії тортури.

Входить Шмигельський і Чалий.

Жезніцький. Я ні живий ні мертвий! Дозволь мені, ясновельможний пане, насамперед одрізать язика Шмигель-ському, бо язиком своїм брехливим він обморочйть всіх і виправдиться перед ясновельможним.

Шмигельський. Саво, глянь!

Чалий. Зося!

Зося (до Потоцького). Це він, ясновельможний пане! Глянь, який орел. Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалій його ради того, що пожалів мене він, молю, бо смерть його — і моя смерть!

Потоцький. Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамаків пристав?

Шмигельський. Согрішив, але покаявся, і от моя покута: ми вдвох приїхали служить тобі, ясновельможний пане! Це — Сава Чалий!

Жезніцький (до Потоцького). На шибеницю їх обох мерщій, ясновельможний пане! Вони задумали якусь нову зраду; а пан Шмигельський обморочить,— не слухай його.

Потоцький (до Чалого). Ти хто?

Чалий. Сава Чалий.

Жезніцький (про себе крізь зуби). Падло, падло.

Потоцький. Гайдамацький отаман?

Ч а л и й. Був кошовим. Нині слуга ясновельможного пана.

Потоцький. Може, слуга, а може, й ні!.. Як вовка не держи, він в ліс втіче при першій нагоді...

Чалий. Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине він двора.

Потоцький. А все ж таки на ланцюгу його держать не вадить...

Чалий. Безпечніше! Тілько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї він не муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильністю до пана все більше й більше наливалось!

Жезніцький. І в цього, бестії, язик медовий!

Потоцький. Та єу мене і ланцюг такий, і певен я, що той ланцюг надіне Сава охоче.

Чалий. Не знаю.

Потоцький. Ти панну Зосю пізнаєш?

Чалий. О ясновельможний пане! Хто сонця не пізнає, коли воно з-за хмар промінням ясним і теплом освітить і огріє бідну душу? Ця панна — моє сонце, і проміння її очей мене сюди манило більше, ніж ті умови, які вельможний пан через Шмигельського мені прислав.

Потоцький. Хоч ріжниця між панною й тобою така ж велика, як між небом і землею, але я ріжницю ту згодом згладжу. Тепер же для користі краю цим блискучим ланцюгом я прикую тебе до Речі Посполитої!

Ч а л и й. О, якби усіх невольників таким кували ланцюгом, тоді б неволі не було на світі, а лиш рай!

Потоцький. Так завтра й шлюб. В придане маєте від мене села Рубань і Степашки ЗІ, а на обіход завтра візьмеш

з комори сто тисяч золотих. Чуєш, Саво? Я все зробив; тепер, пане Саво, покажи мені, що зробиш ти для мене і для краю. #

Ч а л и йД Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував. Розжену більше двох тисяч гайдамаків, що там зібрались і думають ударити на Тульчин і Немирів. Очистю всю Україну від менших я загонів і тілько одного прошу: полегшить долю посполитих, як то ясновельможний в листі своїм, писав.

Потоцький. Обіщаю.

Жезніцький. Ясновельможний пане! Чим же я заслужив таку образу? Панну Зосю я хотів сватать, і вельможний пан дав мені слово, що