Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Все, все! Кінець!.. – хрипів, переступивши поріг рідного дому. – Все, нема більше нікого і героїв теж! Вони залишилися там; в окопах цієї нікому не потрібної війни. Кінець!

– Кому? – розгублено запитала дружина.

– Росії. І – всім-всім нам. Не дивись на мене так, ніби я звалився з неба. Я дивом вибрався з пекла. Хоч ще й ніби живий, але вже мертвий. Розтоптаний, розчавлений. Росія котиться до прірви, все швидше й стрімкіше. Її вже ніхто не зупинить і не порятує. Все! Амба! Разом з нею несемося у прірву й ми. – Гукнув: – «Геть самодержавство! Хай живе мир!» – впав на диван і миттєво захропів – змучений, виснажений до краю, спустошений фізично і духовно… Віра жахнулась, побачивши таким свого чоловіка. Присівши на дивані, дивилась на нього і тихо плакала…

А виплакавшись, полегшивши сльозами душу, знову подалася в кіноательє, – зніматися… Всупереч і наперекір всьому. Знімалась, як перед якимось лихом.

– Відпочивай, набирайся сил, – казала чоловікові, коли він після повернення з фронту трохи отямився і почав поволі оклигувати. – А там і про твою долю подбаємо. Тобі треба знаходити своє місце в житті, що так круто нині змінюється… Але це – потім, потім… А зараз, даруй, не маю часу. І на годину не можу затриматися, аби з тобою побути разом – у павільйоні чекають зйомки нової стрічки…

– Звичайно, звичайно. Тебе, звісно, чекають зйомки, яким немає кінця-краю, – ти щаслива. А що мене чекає?

Після перенесених ним фронтових злигоднів і поранення він був і виснажений, і якийсь наче вичавлений, із згаслим поглядом, занепалий духом, і їй шкода було чоловіка, але навіть на співчуття вона не мала часу.

– Я повернувся додому. Ніби додому, – бурмотів він, і голос його був якийсь неживий. – Але мені здається, що я повернувся у чужий дім.

– Володю, ти знову за старе?

– Даруй, я вдячний тобі за теплу зустріч і за нечувану щедрість. Ти вділила мені хвилин п’ятнадцять своєї дорогоцінної уваги – і на тім спасибі.

– Ах, Володю, мені й справді ніколи.

– Вибачай, але я вже це, здається, чув. Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є чоловік?

– У нас ще буде багато-багато часу для спілкування.

– Коли?

– Ну-у… Одне можу твердо пообіцяти: не сьогодні і не завтра. Коли втрачу товарний вигляд і вже перестану приваблювати кіноглядачів, ми тоді тільки тим і будемо зайняті, що спілкуватимемося, а зараз вибачай – немає часу. Вже й так спізнююсь. А Ханжонков у нас суворий, за спізнення штрафує…

«Не те, не те йому кажу, – картала себе. – Невже й справді ми ніколи не поговоримо щиро? Невже нас роз’єднав кінематограф?»

Їй стало шкода його, якогось наче… загубленого. Він і справді ніяк себе в цьому житті не знайде, треба йому допомогти…

Та й заодно погомоніти нарешті відверто – все ж таки рідний чоловік. Погомоніти неспішно, де-небудь… Ну, хоч би на природі. Літо ж… Івана Купала ось-ось… А чому б і не поїхати до річки… Чи ще кудись… І дочок взяти, дівчаток її любих – хай побудуть з батьками. Це їм на все життя запам’ятається. З ними вона теж рідко спілкується. А ще мати! І з Володею душу відведе. Може, це й зміцнить їх вже давно не міцні сімейні пута… А Володі після фронту не просто втягуватися в мирне життя… Тож вирішено, треба випросити в Ханжонкова день – не рабиня ж вона, врешті-решт! І гайнути куди-небудь на Москву-ріку чи в Підмосков’я.

«Друже мій! Як бачиш, хоч зрідка, але я пишу тобі. І це свідчить, що в принципі я ще й непоганий чоловік, адже не забуваю старих друзів і носа не задираю, хоч і потрапив у статус – який? Зроду-віку не вгадаєш! – «чоловіка самої Віри Холодної!» Ні більше, ні менше. Можеш мені навіть позаздрити, що я – чоловік «самої Віри Холодної». Але це я не раджу. А пишу тобі лише тоді, як у мене виникають непереливки і мені треба перед кимось вилити душу – як і цього разу.

Візника найняв – не поскупився, – на увесь день. Разом, звісно, з його шарабаном – це такий чотириколісний екіпаж з трьома сидіннями посередині, запряжений парою гнідих. В останню мить мої рідні тещі – дві Катерини, Сергіївна та Володимирівна, най здоровими будуть! – пославшись на буцімто погане самопочуття, відмовилися брати участь у виїзді на природу. До них раптом приєдналися й сестри Віри – Софія та Надя. Думаю, що вони – мерсі їм, – вирішили нам не заважати, аби ми цілий день побули на природі сімейно. Віруся моя, як я вже тобі писав, день у день на зйомках (тиждень-два і – новий фільм! Здуріти можна!), а я після фронту вдома сил набираюся, сам-один, звісно, і страшенно нудьгую та кисну. Сімейна наша злагода вже почала давати тріщину на цьому ґрунті – тож треба було рятувати сім’ю. Віра для цього відпросилася у свого «рабовласника» Ханжонкова, аби дав вихідний (трапилась така можливість), і ми ухвалили цілий день провести на природі. З дітьми своїми, яких вона теж рідко бачить. Ми й назвали той день – днем покращення стосунків з чоловіком – себто зі мною, – і дітьми. Вирішили виїхати «на шашлики» (діти, не знаючи, що це таке, аж стрибали та в долоні ляскали: на шашлики! На шашлики!).

Вирішили вибратися на Яузу (як ти знаєш, притока Москви-ріки і тече в межах міста, як кажуть: і дома, і замужем). Я там знаю одне симпатичне місце – у гирлі Яузи, що в самому центрі Москви біля Великого Устьїнського мосту, де вона шириною чи не до тридцяти метрів. Ще студентом – виїздили молодими компаніями на природу, – я назнав там чудові місця… Отож, всадовив своє сімейство на три сидіння в шарабані і вирушили. Рано-вранці, щоби побільше дня залишалося на гульки.

Ще й перехрестившись на дорогу, щоб шарабан наш котився легко і без пригод. Дочки аж у долоні плескали – у справжньому шарабані їдуть на незнайому їм Яузу! Я радів – день покращення стосунків моїх із Вірусею! І взагалі – зміцнення родини. Для дітей Яуза – чи не край світу.

Віруся ласкаво – то до діток, то до мене – посміхалася і якось сонячно мружилася, ще чарівніша, як завжди. Я вже аж відвик (та ще за фронтових своїх поневірянь) від такого лагідного сяйва її божественних очей і дякував Богу, що послав нам таку можливість – літній день побути разом на природі! Для дітей це взагалі