Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

казка, а ми з Вірусею нарешті налагодимо свої відносини, що вже почали буксувати на місці, розпогодимо небо над нашою родиною. Та й від міської суєти відійдемо. А Віруся від щоденних зйомок, я від щоденної самоти у домі своєму. А вибралися ми на Іванів день. Не врахували, правда, що на Івана Купала горожани плавом попливуть на природу – не ми одні такі. Та й цього дня на Яузі всі прагнуть купатися, тож біля водоймищ густо буде. Але нічого. Дорогою я розказував дітям про цей празник і навіть навчив їх співати купальські співанки, і дівчатка мої у два голосочки виводили:

Гори, гори ясно,

Чтобы не погасло!

Стой подоле,

Гляди на поле.

Едут там трубачи

Да едят калачи.

Погляди на небо:

Звезды горят,

Журавли кричат:

Гу, гу, убегу.

Раз, два, не воронь,

А беги, как огонь!

Це, як я пообіцяв дівчаткам своїм розвести на березі багаття, купальське вогнище.

Я радів, що цілий, довгий день побуду з Вірусею та ще й душу пивом та шашликами відведу. (Дітям і Вipyci був приготовлений солодкий шербет – напій із фруктових соків з цукром.)

А ще думав половити рибку, накупатися, насмажитися на сонечку, назбирати квітів з дочками і взагалі… Взагалі радіти життю і нагоді хоч раз побути удвох з Вірусею і дітками – це ж така розкіш!

Ну, приїхали до Яузи, у її гирло біля Устьїнського мосту – гуляк там, правда, виявилось багато, але нічого, місця всім вистачить. Вибрали під вербами місце, де було малолюдно.

– Отут, – кажу сімейству, – і розташуємось. На зеленій травичці під цими розкішними вербами.

Візник випріг коней і повів їх на луки пастися, а ми почали облаштовувати свій табір.

Дочки побігли ловити метеликів, яких там пурхає та пурхає, збирали квіти – ліпота, як казали на Русі. День – чудо. Ранній ранок. Божа благодать!

Але все на цьому й закінчилося. На наше лихо, хтось із гуляк раптом упізнав на березі Яузи знамениту кінозірку – «саму Віру Холодну»! Правда, я ще встиг встановити мангал і дістав мариноване м’ясо для шашликів, помідори, огірки, перець. І заходився біля багаття, – березових дровець для вугілля з собою привезли. І ось у цей розкішний момент – як я радувався, що ось-ось займуся шашликами! – хтось із гуляк, кажу, і впізнав на березі Яузи знамениту кінозірку Віру Холодну!

Що з того, що вона, остерігаючись такого впізнавання, зодягла широкополий капелюх, що затінює обличчя, окуляри – все одно впізнали. Хоч вона й трималася тихо та непомітно. Я навіть забув, що моїй жінці небезпечно з’являтися на людях – особливо, коли її упізнають.

Упізнали. На наш клопіт. Мить – і берегом Яузи понеслося – від однієї групи гуляючих до іншої:

– На березі Віра Холодна!..

– Он-он справжня Віра Холодна!!

– Де-де Віра Холодна??? – заметався народ.

– Та он-он же! З чоловіком і дітьми на шашлики приїхала.

– Справжнісінька Віра Холодна?!!

– Са-ама-а Віра Хо-олодна-а…

Почали до нас звідусіль збігатися гуляки, шанувальники Віри Холодної, а їх у неї – мало не вся Росія! А серед тих, що того дня вибралися на берег Яузи, всі виявилися її палкими шанувальниками, а вона – це для мене вона просто дружина і мати моїх дітей, – для них вона була кумиром! Ідолом! Божеством!

Почалося справжнє паломництво не просто людей, а – фанатиків!

– Що вам тут треба? Чого ви сюди збіглися? Ви заважаєте нам відпочивати на лоні природи, – почав було я, але мене ніхто не слухав. Більше того, мене відтрутили геть, аби я не заважав їм витріщатися на Віру. Натовп швидко збільшувався і зростав, як на дріжджах, людське кільце навколо нас ширилося, товщало, і всі витріщалися на Віру, як на диво яке.

– Диви… Віра Холодна! Справжня, щонайсправжнісінька!!!

Дехто намагався помацати Віру, аби переконатися, що то їм не сниться, що перед ними й справді реальна у плоті кінозірка «Великого німого»…

Я прохав, благав – наївний! – не мацати її очима й руками, а розійтися і не заважати нам відпочивати на природі, кричав, втрачаючи терпіння:

– Ну, Віра! Ну, Холодна! А вам що до цього? Яке вам діло до моєї жони? Не заважайте, ми з дітьми приїхали…

Але мене ніхто не слухав, людей все більшало й більшало і невдовзі ми опинилися у щільному кільці шанувальників Віри, що дихали нам у лице і вже не давали можливості й кроку зробити… А понад берегом Яузи тільки й чулося: Холодна! Віра Холодна!!!

І всі намагалися протовпитися вперед, аби подивитися – а то й помацати «справжню Віру Холодну»…

Хтось уже встиг стягнути з Віри капелюх, хтось окуляри, хтось із шиї шарфик – на сувеніри. Віра отетеріла, ошелешена, злякана й заплакана, вертілася в тому юрмищі і прохала розійтися…

Я теж прохав…

Дочки вже плакали й кричали:

– Дяді, тьоті!.. Не чіпайте нашу мамусю, вона у нас одна…

Слава Богу, до нас пробився візник і безцеремонно – здоровий мужик! – розштовхав Віриних шанувальників та визволив нас із людського тлуму. Виявляється, він перед цим вже встиг запрягти коней… Я не пам’ятаю, як ми опинилися в шарабані, як коні рвонули з місця, ледь чи не давлячи зівак… Втікаючи, ми залишили на березі і мангал, і нерозпалене багаття, і замариноване м’ясо, з якого мали вийти шашлики, і пиво, і солодкий шербет для дітей… Все, все, що привезли і встигли вивантажити із шарабана. Раді, що вирвалися, ми втікали від Яузи, і Віра тряслась в якійсь істериці і все благала візника: швидше, швидше, швидше!..

Візник немилосердно стьобав-цвьохкав коней, ми втікали, як наче за нами гналася орда людоїдів…

Все, друже мій, все! Не буду більше писати, як ми «відпочили» на березі Яузи… Не кажучи вже про те, що нам з Вірою так і не вдалося відверто погомоніти…

Нам тоді вдалося, слава Богу, втекти від тих шанувальників, бо інакше вони Віру роздягли би догола – одяг би забрали на сувеніри. Отже, друже мій, якщо ти не женився ще, то й не женися! Парубкуй! А якщо вже й заманеться тобі женитися, то як вогню уникай актрис. Та ще й популярних, Боже тебе од них бережи!

…А я, друже мій, знову самотній. Віра на своїх клятих зйомках, а я сам-один у квартирі – Господи, за віщо мені така кара? Чим я Господа прогнівив? Твій нещасний друг Володимир Холодний, чоловік «самої Віри Холодної».

А як тобі подобається, друже мій, хоча б така історійка, що була б кумедною, коли б не