Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Слава

- Я кохаю тебе, - лунає, щойно я відповідаю.

- Ну нарешті, - видихаю з полегшенням. - Що у тебе з телефоном? - а у відповідь лише гучний стук та шурхіт.

- Аліна! Кохана ! Ти мене чуєш? Що сталося? Алло!  

В слухавці чутно лише шум, знову стукіт та голоси. Я нічого не можу розібрати, тому лише знову і знову повторюю її ім'я. Час минає, але вона мовчить. З важким серцем скидаю її виклик і дзвоню брату.

Гудок за гудком, знову і знову, але і він не відповідає. Моє власне серце перестає слухатись мене, зриваючись шаленим галопом.

Зненацька на екрані з'являється фото брата і вхідний виклик.

- Андрій… , - тільки й встигаю сказати, як він мене перебиває.

- Що робити, якщо людина знепритомніла? 

- Холодна вода в лице, нашатир або оцет під ніс та викликай швидку. Що сталось? - але на іншому кінці вже кинули слухавку.

Набираю номер Аліни, а у відповідь тиша. Знову набираю номер Андрія - там теж глухо. Навіть не знаю, що і думати. Після такого, нічого хорошого в голову не лізе і всередині все стискається від страху. Але нічого не робити я теж не можу і набираю інший номер.

- Синочок, привіт, - відповідає мама.

- Мам, що сталося? Хто втратив свідомість? - ігнорую мамине привітання і одразу запитую те, що мене хвилює.

- Ти про що синку? - запитує вже розгублено. 

- Дзвонила Аліна, а потім Андрій запитував, що робити якщо хтось втратив свідомість. А тепер не він, не вона не відповідають. Я подумав, що можливо з тобою або з татом щось сталось.

- Ми з татом вдома, у нас все добре, не хвилюйся. Синку, я тобі зараз передзвоню, - і вона відхиляє виклик. Та що у них там коїться?!

Мій телефон мовчить вже двадцять три хвилини і весь цей час, я дивлюсь на нього, благаючи видати будь-який звук. На мої дзвінки ніхто не відповідає і все, що мені залишається, це чекати поки хто-небудь з них зателефонує і пояснить, що взагалі відбувається.

Щойно екран засвітився, не встигнувши видати ані звука, як я натискаю “Відповісти”. 

- Андрюха, що відбувається? Що сталося? Чому ніхто мені не відповідає?

- Слав, їдь додому, - його голос сумний та змучений. - Аліна в лікарні… все погано, брате.

- Що сталося? В якій вона лікарні? 

- У першій міській, - чую, як тремтить його голос. - Лікарі роблять все можливе, але ти потрібен їй.

- Їду.

Я не допитуюсь деталей в Андрія, бо не думаю, що він знає більше ніж сказав, адже він не родич. Тому скидаю йому повідомлення, щоб він сповістив про те що сталось батьків Аліни, адже якщо з нею щось станеться, то рішення буде за ними. 

Біжу коридорами, аби скоріше дістатись кабінету містера Брауна, та повідомити, що я їду. Важливих операцій на цей час не заплановано, бо я і так мав скоро повертатись додому, тож сподіваюсь, що я не зруйную якісь його плани, бо незважаючи ні на що я сьогодні їду до неї.  

Зі словами “Родина важливіша за все” він тисне мені руку і дякує за працю, запрошуючи повернулись, щойно все налагодиться. Та я про це зараз не думаю. 

Поки таксі везе мені до квартири, з телефона бронюю квиток на найближчий рейс. Прошу водія не вимикати лічильник, а сам поспіхом скинувши речі до валізи, знову повертаюсь до таксі й рушаю в аеропорт. До мого рейсу ще багато часу, та просто сидіти у квартирі я не зможу. 

Дванадцять тривожних годин польоту, ще вісім годин очікування в аеропортах і я вже їду знайомими вулицями Львова. Мене не було вдома п'ять місяців, а таке відчуття, що п'ять років. Різниця у часі та втома дають про себе знати і здається я от-от вирублюсь. Коли таксі зупиняється біля лікарні, підганяємий невідомістю та страхом, хапаю валізу й мчу в приймальню, попутно набираючи номер брата, але одразу скидаю виклик, бо він тут, як і батьки.

- Синку, як добре, що ти так швидко приїхав. Таке горе, - мама обіймає мене і починає плакати.

Поруч стоїть батько біліший за крейду. Навіть Даша тут і її червоні очі свідчать про те, що і вона плакала.

- Що сталося з Аліною? 

- Ти не сказав йому? - мама піднімає голову, спочатку дивиться на мене, а потім на Андрія.

- Не сказав що? - від її питання у грудях все стискається.

Вона відпускає мене з обіймів і робить глибокий вдих.

- Аліночка знепритомніла, її забрала швидка, а в лікарні терміново зробили кесарів розтин, щось там з тиском. Наша дівчинка не витримала навантаження і тепер вона в комі, лікар сказав, що перша доба критична, але не хвилюйся, з хлопчиками все добре, хоча вони і народились трошки раніше та лікар сказав, що з ними все буде добре, - випалює мама на одному подиху, змішуючи все в одну купу, а я все ще намагаюсь зрозуміти.

Я слухаю її й водночас не чую. Лише уривки. Аліна. Кома. Хлопчики. Раніше строку. Дивлюсь на батьків та брата, сподіваючись, що той пазл, що я зібрав у голові - це все не по справжньому, це все неправда.

- Вісім місяців? - колеса в моїй голові, хоча і повільно, але починають працювати. - Вісім місяців вагітності та ще й двійня і ніхто мені не сказав? - мама ховає очі, тато лише знизує плечима, а Даша втискається в стіну, наче хоче пройти крізь неї.

- Це взагалі мої діти? - кажу, те що не думав казати, але те, що вдарило по голові, бо інакше виправдати їх вчинок я не можу.

- Звісно, що твої, придурок, - зло випльовує Андрій. - Інакше б всім по барабану була твоя думка.

- Тоді я зовсім вас не розумію. Ладно Аліна, - я просто машу рукою, бо не знаю, що нею керувало, коли вона вирішила приховати це від мене. - Але ви весь цей час знали. Знали й нічого не сказали. Ви моя родина. Чому ніхто не сказав? - сам того не помічаю, підвищую голос.

- Вона теж наша родина. І це її рішення. І кожен з нас його поважав, - так само гучно каже Андрій. - Не про це тобі зараз треба думати. Думай про те, як її врятувати. Напружуй свій супер розумний мозок, підключи всі свої зв'язки та врятуй її! - він викрикує це мені в обличчя, йде на вихід, але зупиняється. - І це не двійня, а близнюки, - додає не обертаючись і зачиняє за собою двері.