Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Даша біжить за ним, мама плаче в обіймах тата, а я йду шукати лікаря, що приймав Аліну, аби дізнатись, чого далі очікувати та де врешті решт мої діти.

- Доброго дня, Валерію Івановичу, - звертаюсь до лікаря, коли застаю його у кабінеті.

- Привіт, Вячеславе! - обертається на мій голос, вітається і протягує руку. - Радий тебе бачити. Вже повернувся?

- Так, вже на місці.

- Ну і як тобі заграничне життя? - запитує жартома.

- Вдома краще, - відповідаю, але не розділяю його веселощів. - Я до вас у справі. 

- Чомусь не здивований. Кажи, - його тон одразу стає серйозним, бо він знає, що я не з тих хто прийде аби потеревенити, і не звернусь до інших, якщо сам можу на щось вплинути, але зараз не той випадок.

- Аліна Мушка. Вчора ввечері її привезла швидка, вагітна, зараз в комі. Мені треба знати про все. 

- Вибач, Вячеславе, але…

- Вона моя наречена, а діти мої, - перебиваю, поки він не почав розказувати мені про конфіденційність інформації та інші бла-бла-бла. - Її батьки теж скоро приїдуть.

- Ну тоді сідай, - вказує на стілець, а сам сідає навпроти. - Мені шкода, що таке сталося з твоєю нареченою…та малюками. Удар був сильний, та й травма голови не з легких, але скоріш за все при нападі мала місце і травма живота, бо саме через кровотечу довелось зробити кесарів розтин, - дивлюсь на нього наче на прибульця, бо не розумію про який саме напад й удар йде мова, але це питання не до нього, а скоріше до Андрія. - Трохи не доносила дівчинка, але тридцять шість тижнів це вже добре. Їх одразу забрала реанімація в четвертий пологовий, здається, хтось з рідних їх супроводжував, - я лише киваю у відповідь, хоч і не впевнений, та думаю, що це був Андрій. - Нам вже повідомили, що малечу взяли під нагляд, їх стан задовільний, легені працюють добре, їм нічого не загрожує. Полежать кілька днів в кувезі, потім у відділенні і якщо все буде добре, то вже скоро зможеш забрати їх додому.

- Що до Аліни? - про неї він нічого не каже і це насторожує.

- Їй пощастило трошки менше, - він знімає окуляри, протирає їх халатом й знову одягає. - Гематома на обличчі, та це дрібниці, черепно-мозкова травма та кровотеча через вагітність, ось що додало нам нервів, - він поглиблюється в деталі, які б ніколи не розповідав родичам, бо вони все одно нічого не зрозуміють, але я лікар і саме через те, що я розумію, мені стає ще страшніше. - Забагато випробувань за раз випало на дівчинку, тож ввели її в медикаментозну кому, аби вона змогла відновитись. Там ще залишаються питання по її стану, але зараз ми можемо лише спостерігати. Вона боєць. Якщо змогла виносити таких двох богатирів, то й з іншим впорається.

- Валерію Івановичу, я можу подивитись її історію хвороби? - я не хочу сумніватись в діях інших лікарів, але хочу впевнитись, що вони нічого не пропустили. За інших обставин я б одразу отримав відмову, але лікар з розумінням киває.

- Я подзвоню до реанімації, сестричка видасть тобі справу.

- Дякую, - кажу із вдячністю, встаю й тисну йому руку.

- Слав, - чую в спину, коли вже відкриваю двері, й обертаюсь. - Ми зробили все, що було можливо на той час, і зробимо все можливе, щоб вона прийшла до тями, але і ми не всесильні, багато чого залежить саме від неї, - звучить не дуже обнадійливо з його боку, але я вдячно киваю і виходжу з кабінету.

Тримаючи курс до відділення реанімації, поки Іванович не передумав. Це не моя лікарня, але декого з лікарів я знаю, як то кажуть Земля кругла, тож і носа свого зможу засунути, якщо буде треба, але все ж сподіваюсь, що не доведеться і Аліна якнайшвидше повернеться до нас.

Ознайомившись з історією Аліни, повертаюсь до приймальної, бо якщо питань щодо виконаних процедур та призначеного лікування у мене немає, а от щодо характеру травм, одне велике питання "Якого хера?".

В кімнаті ні батьків, ні Андрія немає, лише один чоловік сидить тихенько у куточку.

- Андрюша, - лунає з боку дверей і незнайома жінка обіймає мене. - Ну за що нам таке горе? Бідолашна наша дівчинка.

Ми не знайомі, але вона знає Андрія, бо сплутала нас, тому я теж обіймаю її у відповідь. Чоловік позаду неї, мнеться, але не підходить, мабуть, зрозумів, що вона помилилась.

Слідом, наче наздоганяв їх, заходить Андрій. Коли вона бачить його, то відпускає мене і відходить на крок назад.

- Ой, вибачте, - прикриває рукою рот, та розгублено дивиться на нас із братом, по черзі. - То ви, мабуть, В'ячеслав?

- Надя, Ярославе, радий вас бачити, - не встигаю я відповісти, як Андрій робить крок на зустріч парі, тисне руку чоловікові та ніжно обіймає жінку. - Добре, що вийшло приїхати.

- Звісно вийшло, вона наша дитина, - жінка починає здригатись від сліз, а брат ще міцніше обіймає її, щоб заспокоїти. - Дякую, що ти був поруч. Навіть уявити боюсь, що могло статися, якби вона була сама у квартирі.

- Але вона була не сама, - він закриває очі, а щелепу стискає з такою силою, що чутно, як скриплять зуби. - Все обійдеться.

На порозі з'являються батьки з кавою в руках, та коли бачать ново прибулих, хутко ставлять стакани на стіл та вітаються.

Тато та Ярослав міцно тиснуть один одному руки й обіймаються, як старі друзі, а мама з Надею плачуть обійнявшись. 

- Привіт, друже, - обертаюсь, щоб побачити, як тиснуть руки, та плескають один одного по плечі Андрій та незнайомий мені хлопець.

Трохи далі стоїть дівчина, що вогняним поглядом пропалює мене. Я бачив її на фото. Це сестра Аліни.

- Привіт, я Катя, сестра Аліни, - підтверджує мої здогадки, коли підходить ближче. - Ми не знайомі, але я багато про тебе чула, і якщо сестра не перебільшила, а вона це вміє, то ми з тобою порозуміємось.

- Дуже на це розраховую, - с посмішкою кажу у відповідь.

- Сподіваюсь, що ти не такий пропащий, як твій брат, - киває у його бік, і він одразу опиняється поруч.

- За це ти мене і любиш, сестричко, - обіймає дівчину.