Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Мій телефон починає дзвонити і судячи зі знайомої мелодії, я вчасно закінчую виловлювати вареники. 

- Привіт, люба, - чую, коли приймаю виклик.

- І тобі привіт, - а по обличчі розпливається дурненька закохана посмішка.

- Не відволікаю?

- Ні, якраз вчасно. Щойно відварила вареники, та чекаю на Андрія, бо ми забули купити сметану. Хоча мені й без неї смакує нормально.

- Куди це годиться їсти вареники без сметани, - він сміється і я все ще млію від цього.

- Зажди, хтось стукає у двері. Мабуть, Андрій ключі забув, - доводиться перервати розмову і йти на виручку другові.

- Може тобі заспівати, щоб веселіше було йти? - продовжує розважати мене, поки я відчиняю двері.

- Що ти тут робиш? - зривається з моїх вуст, а рука від шоку міцніше стискає телефон.

- Ну, привіт! - відповідає мій кошмар з минулого, і встигає виставити ногу вперед, перш ніж я спробувала зачинити двері. - Не так швидко, хвойдо, - штовхає мене назад, а сам зачиняє двері. - Не довго ти за мною сумувала, - зневажливо маже поглядом по моєму животі.

- Олеже, будь ласка, не чіпай мене, - руки лягають на живіт намагаючись захистити найдорожче. 

- Невже ти думала, що я тебе не знайду після того, як ти зламала мені життя? - від його шаленого погляду стигне кров. - Через твій довгий язик Антон вигнав мене з клубу з вовчим білетом.

- Я нічого не казала Антону, мені це ні до чого, я приходила звільнятись, бо хотіла поїхати з міста. Це все! - я хочу вщипнути себе, і щоб це був лише сон, але в реальності його рука знову стискає моє горло.

- Ти сповна відповіси за те що зробила, а ще компенсуєш мені моральні збитки, - скалиться наче шакал, а з рота гидко смердить алкоголем. - Тим паче, що тобі є що втрачати, - тисне рукою на живіт, через що я скрикую від болю, в голові гуде, а серце калатає, але прихожу до тями й щосили штовхаю його в груди.

- Зараза! - від несподіванки подається назад, а я встигаю забігти до вбиральні і зачиняю за собою двері.

Навіть не знаю, як телефон ще втримався в моїх руках. Екран чорний. Мабуть, вимкнула ненароком, коли стискала. Руки тремтять, коли я намагаюсь увімкнути його знову. 

- Відчини, стерво! - він не просто тарабанить у двері, а намагається вибити їх і це лише справа часу, коли він добереться до мене.

Коли телефон нарешті завантажується, зморгую сльози з очей, щоб розгледіти імена і поспіхом набираю номер Андрія. Затамовую подих в очікуванні, але навіть крізь зачинені двері та грюкіт чую, як на кухні грає знайома мелодія.

Андрій залишив телефон вдома. Мені хана. Рука тягнеться до світлини коханого і я натискаю на кнопку виклику.

- Що, не додзвонилася? - хижа посмішка розсікає ненависне обличчя, коли двері злітають з петель. 

- Я кохаю тебе, - встигаю сказати в слухавку, коли Слава відповідає на мій дзвінок. 

А потім удар… і я відлітаю у стіну. Дикий біль і відчуття теплоти на потилиці. Олег починає розпливатись в очах, а сама я сповзаю на підлогу. 

- Ти хто такий? - знайомий голос проникає скрізь свідомість, але темрява поглинає мене.