Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

обернувся, щоб допомогти їй вилізти, — дівчини як не було. Я знову пройшов наперед — ніде нема. Вгорі й унизу стрімкі скелі, а вздовж полотна на сто футів видно — теж нікого нема. І тут я примітив її — вона зіщулилась і притулилася до самого скотоскида, і так близько, що я мало не наступив на неї. Якби ми рушили, то вмить переїхали б її. Це було так безглуздо, що я ніяк не міг збагнути, чого вона хоче. Надумала вкоротити собі віку, чи що? Я схопив її за руку й не дуже чемно змусив підвестися. І вона слухняно пішла за мною. Жінки розуміють, коли чоловікові не до жартів.

Я перевів погляд з цього Голіафа на його малесеньку дружину з очима, як у пташки, і подумав собі, чи пробував він хоч раз показати їй, що йому не до жартів.

— Сет спершу затявся, але я увіпхнув її до будки й посадив коло себе.

— А Сет, певне, взявся вести паровоза, — зауважила місіс Джонс.

— Та ж я навчав його, хіба ні? — заперечив Джонс. — Так ми доїхали до А мато. Всю дорогу вона ані пари з уст, а тільки-по паровоз спинився, як вона стрибнула на землю і щезла. Отак-то. І спасибі не сказала. Ні слова.

Але другого ранку, коли ми збирались вертатися до Кіто з десятком платформ із рейками, вона тут як уродилася — чекав на нас у будці; і тепер я побачив, що вона куди гарніша, ніж здалося мені вночі.

«Еге, вона, бач, тебе вподобала», — усміхнувся Сет. І воно ніби й справді. Вона стояла й дивилася на мене… на нас… як от дивиться вірний пес, якого люблять: ви зловили його, коли він уминав кільце ковбаски, та він знає, що і вам рука не здійметься на нього. «Забирайся звідси! — кажу їй, — pronto!» (Місіс Джонс нагадала про свою присутність, здригнувшись від іспанського слова). Бачиш, Capo, мені вона була ні до чого, принаймні спочатку.

Місіс Джонс випросталася. Губи її заворушилися беззвучно, та я знав, яке слово вона вимовила.

— А найгірше дошкуляло мені Сетове кепкування. «Так просто її не спекаєшся, — сказав він. — Адже ти врятував їй життя». — «Не я, — відрубав я гостро, — а ти». — «Але вона думає, що ти, в тім-то й річ, — знову напосівся він. — Тепер вона належить тобі. Такий звичай у цій країні, ти ж і сам знаєш».

— Варварський, — промовила місіс Джонс, і хоч вона невідривно дивилася на Вежу Коштовностей, я розумів, що це зауваження стосувалося аж ніяк не архітектурного стилю вежі.

— «Вона прийшла доглядати твої покої», — осміхнувся Сет. Я не заважав йому базікати, зате потім змусив так швидко підкидати вугілля, що йому ніколи було молоти язиком. Отож-бо слухайте: коли дісталися ми до того місця, де я підібрав її, і я спинив поїзд, щоб її висадити, вона — геп навколішки, міцно обхопила мої коліна руками і плаче — аж заливається над моїми черевиками. І що мені було робити?

Ані найменшого поруху не помітив я у місіс Джонс, проте все її єство так і волало: вона-то вже певно знає, що зробила б на його місці.

— Та щойно прибули ми в Кіто, як вона повелася так, як і раніше — щезла. Capa не вірить, коли я кажу, що зітхнув полегшено, спекавшись її. Але де там! Прийшов я до своєї саманної домівки й упорав добрячий обід, що приготувала моя куховарка. Вона була напівспіготка й напівіндіянка і звалася Палома. Хіба ж я не казав тобі, Capo, що вона була старіша від баби й скидалася більше на сову, аніж на голубку? Мені гидко було їсти, коли вона крутилася перед очима. Але робила вона все до ладу, а що вже базарювала, то дешевше від неї не купиш.

Того ж дня, виспавшись добре по обіді, кого я побачив на кухні? Та ту ж таки кляту дівчину-індіянку! Розташувалася, наче в себе вдома! А Палома присіла біля неї навпочіпки і розтирає їй ноги та коліна, наче від ревматизму, — хоч у дівчини зовсім його не було, я ж бачив, як вона ходить, — ще й мугиче в такт своїм рухам якусь чудернацьку пісеньку. Тут я на них як напався! Capa знає, я не терплю у себе в хаті жінок — себто молодих, неодружених жінок. Та ба! Стара Палома заступилася за індіянку і сказала, що коли дівчина піде, то й вона піде. І обізвала мене таким дурнем, що англійською мовою, того й не перекажеш. Тобі, Capo, сподобалася б іспанська мова — там такі міцні вирази, аж куди! І стара Палома теж сподобалася б. Добра вона була жінка, дарма що жодного зуба в неї не лишилося, а її обличчя могло в зародку зіпсувати апетит найздоровішому чоловікові.

Я здався. Мусив здатись. Стара Палома так ніколи й не сказала, чого вона розпиналася за дівчину; вона сказала тільки, що їй потрібна Ванина поміч по господарству (хоч то зовсім і не правда була). А втім, Вана була спокійна дівчина, ніколи не заважала, ніде не тинялася. Сиділа собі в хаті, базікала з Паломою, допомагала їй поратись. Та невдовзі почав я примічати, що вона боїться чогось. Коли хто до мене завітає, — а хлопці часом заходили погомоніти чи в педро зіграти, — вона було гляне так тривожно, що боляче за неї стане. Я спробував випитати у Паломи, чого журиться дівчина, але стара Палома тільки прибрала врочистого вигляду й похитала головою, неначе всі чорти з пекла мали нагрянути до нас.

І ось одного разу до Вани завітав гість. Я щойно повернувся з поїздки і проводив день з Ваною — треба ж було бути люб'язним, навіть якщо вона сама причепилася до мене й прийшла в мій дім жити, — коли це бачу: якийсь дивний вираз з'явився у неї в очах. На порозі стояв індіянський хлопчина. Він був схожий на неї, але молодший і тендітніший. Вана повела його на кухню, і там, мабуть, відбулася між ними поважна розмова, бо хлопець пішов, як уже зовсім смеркло. Протягом тижня він приходив ще раз, але мене тоді не було вдома. Коли я повернувся, Палома тицьнула мені в руку чималенький самородок, по який Вана посилала хлопця. Ця клята штука важила цілих два фунти і варта була більш, як п'ятсот доларів. Палома пояснила, що Вана хоче, аби я взяв самородок як платню за її харчування. І я мусив узяти його заради спокою в хаті.

Збігло чимало часу,