Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Аж повірити важко в таке. Але Азія, всяке тут буває, — кивнув я, згадавши про службу в Туркестані. Потім почувся мені наче рух у коридорі. Я тихенько ноги випростав і навшпиньки до дверей підійшов. Відчинив їх різко, і в кімнату ввалився чоловік, що підслуховував.

— Ти хто такий? — спитав я грізно і кулак заніс.

— Сусід я, сусід, проходив повз! — закричав чоловік. Нетверезий, переляканий, у брудному одязі.

— Сусід, сусід, відпустіть його, — кивнув господар. Я відпустив, двері причинив, повернувся до ліжка. Побачив, що господар іще більше зблід.

— Наче тільки підійшов, не встиг підслухати, — заспокоїв я. Господар тільки рукою махнув, знову закахикався. — Переїхати вам звідси треба. Підвал, та ще й сирий, могилою стане.

— І так могили не минути. — Махнув рукою господар і вкутався у ковдру. Холоднувато було тут. — Василю Петровичу, а сходіть купіть дров в’язанку. Розтопимо хоч, — попросив я і грошей дав. — Поїсти теж купіть, ми тут почаюємо. Ви ж не проти?

Господар закахикав, махнув рукою, що не проти. Самсонов пішов, я почекав. Нахилився ближче, щоб говорити пошепки.

— То що з родиною в нього? Є?

— Була родина. Але дружина чи то померла, чи то він сам її вбив. Залишився син, але він, той, не весь, на голову хворий. Кажуть, що то божа кара Харламу за гріхи його. — Господар тихенько шепотів.

— І де син той живе?

— Наче десь у степу, а де саме — ніхто не знає.

— А Харлам?

— У Харлама маєток на острові. Волга навпроти міста надвоє розходиться, острів великий посередині, на ньому Харлам живе. На той острів припливати не можна, бо охорона озброєна, тобети, знову ж таки, вмить знайдуть і вб’ють. Кажуть, що там цілу фортецю Харлам побудував. Із баштами та кулеметами. І сидить там майже безвилазно. Як щось йому потрібно, везуть людину до Харлама. І як прогнівить, то не повертається людина, а що з нею стається — невідомо. Погане щось. Буває, людину на острів до Харлама викличуть, а вона кулю собі у скроню пустить, аби тільки не їхати.

— Майстер він лякати, — закрутив я головою.

— Добрячий майстер, — кивнув господар. — А що вам від нього треба?

— Та справу одну ми розслідуємо. І треба зрозуміти, чи причетний до неї Харлам, чи ні. Оце намагаємося.

— Краще, аби не причетний був. Бо ж як причетний, на порохню вас зітре. Страшна людина.

— А не чули, щоб він співи любив?

— Співи? — здивувався господар. — Хіба коли людей на смуги ріже, а бідолашні кричать. Може, оті співи він любить!

— Зараз у нього вороги є?

— Таких, хто тиждень пиячитиме, коли Харлам помре, багато. А ось таких, які б до цього руку приклали, немає. Були, але всі в землі лежать, із відрубаними руками.

— А він і досі не балакає, Харлам цей?

— Та балакає. Йому ж лікарів аж із Лондона привозили. Вони операції зробили, як могли зібрали щелепу і шкіру підлатали. Виглядає все одно страшно, і вимова погана. Але як жити захочеш, то зрозумієш. Ніхто не перепитує.

— То він весь час у маєтку сидить?

— Наче так, але ніхто напевно не знає. Може, в маєтку, а може, на «Анетті» поплив кудись чи полетів аеропланом у справах.

— Аеропланом? — здивувався я.

— Так, за містом школа авіаторів є. Армійська, але коли треба Харламу, не відмовлять йому. Та сам він літати не любить, більше вагоном своїм їздить.

— У нього є свій вагон?

— Ага, один нафтопромисловець подарував. Цілий палац на колесах! Із меблями й ванною, окрема спальня, окремий кабінет. Вагон броньований, кулеметні кулі тримає! З ним завжди ще вагон охорони їздить. Митрофан Сковородніков від господаря ані на крок не відходить! Кажуть, Митрофан душу дияволу продав і за те отримав можливість людей наскрізь бачити! Тільки подивиться в очі — і вже знає, чи брешеш ти, чи ні. Ніхто ще Митрофана не обдурив. Якщо вже побачить він брехню в очах, катують людину, до того катують, поки не з’ясують, у чому зрада. Чи гроші краде, чи на когось іншого працює! Тому не зраджують Харламу й не крадуть у нього. Страх навіть жадібність перебиває!

— Мала сума страх не переб’є, а велика — легко, — сказав я, бо бачив же, як за великі гроші люди про все забували.

— Е ні, то дивлячись який страх! Раз мужик один із села вище за течією плив на човні, коли дощ сильний почався. Ну, він до берега пристав, помітив печерку невеличку в кущах, сховався там перечекати. Робити немає чого, почав ножем у пісочку копирсатися. Наштрикнувся на тверде щось. Копати почав, викопав ящик. І знаєте, що там було?

— Що?

— Гроші! Дванадцять тисяч рублів асигнаціями!

— Звідки в печері гроші?