Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Іліодора. А той у неділю знову почав проповідувати. Та так людей розпалив, що вискочили з церкви, а там якраз палиць дерев’яних віз стоїть. Наче дрова. Розхапали і побігли. Не до будинків розпусти, а до будинку Хафізова. Двері виламали, господаря так віддухопелили, що ходити більше не міг. Продав усе Харламу і виїхав геть.

— І що, не знайшлося того, хто бодай кулею зупинив би?

— Та чого ж, були й такі. Це вже потім, коли Харламу худоби мало стало і вирішив він за нафту взятися.

— У вас тут і нафта є?

— У нас немає, але вся нафта з Баку і Грозного через Царицин іде. Харлам це второпав і почав пропонувати нафтопромисловцям охорону. Мовляв, степи дикі, їдуть ними цистерни, як би чого не сталося. Але ж нічого не ставалося. Кочовикам нафта не потрібна, цистерни цілі їхали. Роками так було. А потім запалала одна. Ще одна, ще. Потім цілий ешелон вигорів. Збитки, паніка. Але ж нафтопромисловці — люди впливові. Як же вони будуть якомусь босяку платити? Зібралися у столиці, труснули калитками — і вирішено було Харлама арештувати. Місцевій поліції не довіряли, надіслали вагон агентів аж із Царства Польського й піхотний полк виставили. Оточили контору, увірвалися, а там нікого. Бо виявилося, з контори підземний хід був на двісті метрів у ярок. І тим ходом Харлам улив. Сховався у степу. Але ж вік весь бігати не будеш. Послав Харлам до столиці отця Іліодора, кажуть, не з порожніми руками, а з двома валізами катеринок!

І зміг Іліодор до самого царя на прийом пробитися, дві години з ним розмовляв і якось улестив. Потім государ наказав Харлама не чіпати. За це Харлам отцю Іліодору новий будинок купив, дві машини і довічний кредит організував. А нафтопромисловці відступили, і стало з кожної цистерни Харламу капати. — Господар знову закахикався.

Я подав йому чашку води. Він випив трішки.

— Та не заспокоїлися нафтопромисловці. Якось плив Харлам кудись на пароплаві, сидів на палубі, кумис пив. Він за звичками справжній азіат. Кумис п’є і кров свіжу полюбляє. Так ото сидів, сьорбав, а тут куля в голову. В потилицю зайшла, зі щелепи вийшла. Смертельне поранення — це всі лікарі говорили. Пароплав до берега пристав, Митрофан кинувся шукати вбивцю, знайшов окопчик на берегу, де той чекав, і кінські сліди. Утік убивця. Митрофан прибіг на пароплав, повезли до міста Харлама. Коли в лікарню привезли, живий ще був. Усі думали, що там помре. І помер. Сповістили людей, похорони почали готувати. І прийшли до Митрофана нафтопромисловці, й сказали, що платити більше не будуть. А якщо хоч одна цистерна згорить, Митрофан отримає те, що господар його отримав, — у голову. Митрофан послухав, а потім двері відчинилися й завезли на візку Харлама. Ходити він не міг і говорити не міг, бо щелепу подробило, але живий. Наказав нафтопромисловців убити. Страшно якось, за азійським звичаєм, я навіть не буду говорити, як саме. Далі платили йому за нафту, за кожну цистерну. Хотіли було прокласти нову дорогу через Військо Донське, щоб Царицин оминути, так усю команду інженерів, які пошуки проводили, живцем закопали. На тому все і скінчилося.

— Ач який, — закрутив головою Самсонов, приголомшений почутим. — Диявол у людській подобі.

— Та й не таких дияволів я зустрічав. — Згадав я про купця Піменова, якого деякий час охороняв.

— А ще був випадок, коли на початку війни, тільки-но сухий закон почався, приїхали хлопці спиртним торгувати. Були у них винокурні десь на півдні, в Херсонській губернії. Звідти везли залізницею і тут продавали. Харлам сказав, що сам торгувати буде. І в Царицині, і далі по всій Волзі від Астрахані до Рибинська. Та не погодилися хлопці. Гонорові були, завжди в чорних костюмах, у капелюхах широкополих, озброєні винятково пістолетами кольт. Круті були, а Митрофан їх у степ вивіз і десь подів. А Харламов сам винокурні запустив. У ярках, у степу, куди жодна поліція не добереться. Хороші гроші почав заробляти. Після замаху він досі говорить нерозбірливо, обличчя в нього страшне. Частіше в конторі у себе сидів. Раз під контору вантажівка під’їхала. Шофер вийшов і пішов собі. Охоронці його спитали, чого приїхав. Шофер навтьоки. Охоронці за ним, а по них із кулемета вдарили, з легковика. Одразу півдесятка поклали. Водій дременув, і легковик поїхав. А далі пролунав вибух. Такий сильний, що рознесло всю контору. Кілька десятків людей у ній сиділо, охоронці, бухгалтери, діловоди — жоден не вцілів. А Харлама саме не було на місці. Підземним ходом вийшов за півгодини до вибуху. Пощастило мерзотникові. Наказав він знайти, хто вибухівку привіз. Митрофан шукати почав, на шматки людей різав, щоб розповідали. А тут у степу винокурні запалали. В один день усі. Кількох підпалювачів спіймали. Перед смертю вказали вони, що з Одеси їх найняли. Митрофан хотів людей узяти й до Одеси їхати воювати, але Харлам зупинив. Страшний він, але не божевільний. Домовився з тими хлопцями так: від Астрахані до Самари по Волзі він торгує, а все, що вище, — Їм. Так і досі, хоча замість хлопців тих тепер Синдикат працює. А Харламу, крім нафти, з питва підпільного капає!

— А що він сам за людина? Є в нього родина? Як відпочивати любить?

— Людина, кажу ж, страшна. Вбити йому — як плюнути. Тому і хвилююсь я за вас, хлопці, коли розпитуєте. Я-то мовчатиму. Мені жити залишилося добре, коли місяць. Але якщо когось іншого спитаєте, вже за годину Митрофан знатиме, що господарем цікавляться. А цього тут не люблять. Якось приїхав один із Москви. Казав, що книжку хоче написати про Харлама. Обережний був, але вже наступного дня зник. Митрофан забрав і де подів — або риби волзькі знають, або черваки степові, або тобети харламські.

— Хто? — перепитав я.

— Тобети. Пси дебелі. Кожен двох вовків придушити може. Але не