read-books.club » Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

216
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 95 96 97 ... 222
Перейти на сторінку:
Я ж через стільки всього пройшов, щоб сюди дістатись.

Я безцільно провештався десь із чверть години, обстежуючи все. Виявив кілька невеличких кам’яних кімнаток з важкими дерев’яними дверима та столами всередині. Вони явно були створені як місце, в якому невеличка компанія могла зустрітися та поговорити, не порушуючи бездоганну тишу Архівів.

Я знайшов сходи, які вели як униз, так і вгору. В Архівах було шість поверхів, але я не знав, що вони тягнуться ще й під землю. Наскільки вони проникали вглиб? Скільки десятків тисяч книжок чекали в мене під ногами?

Я навряд чи можу описати, наскільки втішно було в тій прохолодній тихій пітьмі. Я був цілковито задоволений, загубився серед нескінченних книжок. Я знав, що тут містяться відповіді на всі мої запитання, десь тут вони на мене чекають, і тому почувався в безпеці.

Двері з чотирма пластинами я знайшов абсолютно випадково.

Вони були виготовлені з цільної сірої кам’яної брили того ж кольору, що й навколишні стіни. Їхня рама була завширшки вісім дюймів, також була сірою й також складалася з одного суцільного шматка каменю. Двері й рама були так щільно підігнані одне до одного, що в шпаринку між ними не можна було б просунути й шпильки.

Вони не мали петель. Не мали ручки. Не мали ні віконця, ні рухомої панелі. З оздоб на них були тільки чотири тверді мідні пластини. Вони були втоплені у двері, а ті — у раму, що була втоплена в стіну довкола себе. Можна було провести рукою впоперек дверей і майже не відчути їхніх обрисів.

Попри те, що їм явно не вистачало всього цього, ця величезна сіра брила однозначно була дверима. Просто була дверима. У центрі кожної мідної пластини був отвір, і хоча форма в цих отворів була незвична, це явно були замкові шпарини. Двері стояли нерухомо, як гора, тихі й байдужі, як море безвітряної днини. Ці двері були не для того, щоб їх відчиняли. Ці двері мали лишатися зачиненими.

Посередині дверей, між бездоганно чистими мідними пластинами, у камені було глибоко вирізано слово: «ВАЛАРІТАС».

В Університеті були й інші замкнені двері, місця, де зберігалося дещо небезпечне, де спали давні забуті таємниці — мовчазні й заховані. Двері, відчиняти які було заборонено. Двері, через пороги яких не переступав ніхто, ключі від яких було або знищено, або втрачено; або ж ці ключі також були десь під замком заради безпеки.

Але всі вони меркнули в порівнянні з дверима з чотирма пластинами. Я поклав долоню на прохолодну гладеньку поверхню дверей і штовхнув, усупереч усьому сподіваючись, що від мого дотику вони, можливо, розчахнуться. Але вони були міцні й нерухомі, як сірокамінь. Я спробував зазирнути в отвори в мідних пластинах, але у світлі своєї єдиної свічки не зміг побачити нічого.

Мені так кортіло потрапити всередину, що я аж відчував це бажання на смак. Мабуть, те, що я опинився всередині Архівів, в оточенні безлічі секретів, а мене все одно тягнуло до єдиних замкнених дверей, які я знайшов, свідчить про те, що в моєму характері є дещо нездорове. Можливо, вишукувати сховане — це людська природа. Можливо, це просто моя природа.

Саме тоді я побачив, що між полицями до мене наближається червоне стійке світло симпатичної лампи. До цього я не бачив в архівах жодних ознак інших студентів. Я відступив на крок і зачекав, думаючи, що треба запитати того, хто йде, що за цими дверима. Що означає «Валарітас».

Червоне світло розрослося, і я побачив, як за ріг завернули двоє канцелярів. Вони зупинились, а тоді один з них кинувся туди, де стояв я, вихопив у мене з рук свічку і, гасячи її, облив мені руку гарячим воском. Його обличчя не могло б виразити більшого жаху, навіть якби він побачив, що я несу нещодавно відтяту голову.

— Що ти тут робиш із відкритим вогнем? — поцікавився він; я ніколи не чув такого гучного шепоту. Він притишив голос і помахав на мене вже загашеною свічкою. — Обпалене тіло Господнє, що з тобою таке?

Я потер гарячий віск на тильному боці долоні. Спробував чітко подумати в тумані болю та виснаження. «Ну, звісно, — додумався я, згадавши, як посміхався Емброуз, пхаючи свічку мені до рук і проштовхуючи мене у двері.— «Наша маленька таємниця». Звісно. Я мав знати».

Один із канцелярів вивів мене зі Сховища, тим часом як другий побіг по майстра Лоррена. Коли ми опинилися на вході, Емброуз примудрився зобразити спантеличення й шок. Він переграв, але в нього вийшло достатньо переконливо для канцеляра, який мене супроводжував.

— Що він тут робить?

— Ми побачили, як він вештався, — пояснив канцеляр. — Зі свічкою.

— Що? — обличчя Емброуза набуло відверто наляканого виразу. — Ну, я його не записував, — промовив Емброуз. Він хутко розгорнув одну з облікових книг. — Гляньте. Подивіться самі.

Перш ніж хто-небудь встиг сказати щось іще, до зали примчав Лоррен. Його обличчя, зазвичай спокійне, було лютим і безжальним. Я відчув, як мене кинуло в холодний піт, і згадав, що писав Теккам у своєму «Богоявленні»: «Є три речі, яких бояться всі мудреці: море під час бурі, ніч без місяця та гнів лагідної людини».

Лоррен забовванів над вхідним столом.

— Поясни, що це таке, — звернувся він до канцеляра, що стояв неподалік. Його голос аж бринів гнівом.

— Ми з Мікою побачили мерехтливе світло у Сховищі й пішли подивитися, чи немає в когось проблем із лампою. Ми знайшли його біля південно-східних сходів з оцим, — канцеляр продемонстрував свічку. Під лютим Лорреновим поглядом у нього трохи затрусилася рука.

Лоррен повернувся до столу, за яким сидів Емброуз.

— Як так вийшло, ре’ларе?

Емброуз безпорадно підняв руки.

— Він зайшов раніше, а я його не пускав, бо його не було в книзі. Ми якийсь час чубилися, і більшу частину сварки бачила Фела. — Він подивився на мене. — Врешті-решт я сказав йому, що йому доведеться піти. Він, напевно, прошмигнув, коли я пішов у підсобку по чорнило. — Емброуз знизав плечима. — Чи, може, прослизнув повз стіл у Фоліантах.

Я стояв там ні в сих ні в тих. Невеличка часточка мого розуму, не обтяжена страшною втомою, була зайнята диким болем, який охопив мою спину.

— Це… це не так. — Я поглянув на Лоррена. — Він мене впустив. Він відіслав Фелу, а тоді впустив мене.

— Що? — Емброуз витріщився на мене з роззявленим ротом, йому на мить відібрало мову. Хоч як він мені не подобався, мушу визнати, що грав він майстерно. — Ну заради Бога, нащо

1 ... 95 96 97 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"