Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

– То я пропустив твій концерт? – Айдас вимовив це з легкою сумною усмішкою і так жалібно звів брови, що Мія готова була заплакати ще дужче. – Скажи, що ти виступила, будь ласка, скажи, що все гаразд.

Мія затремтіла. Їй хотілося сказати, що ніщо не було важливішим за нього.

– Я шукала тебе... – зітхнула, нахиляючи голову. – Але вони всі буквально змусили мене заспівати... Пісню твоєї матері... І я побігла шукати тебе, бо на моїй руці з'явився чорний браслет…

– Чорний браслет? У тебе? Я що? Помер?

Айдас нахмурився, повільно підвівши свою руку до обличчя. На його зап'ясті був браслет, вперше не чорний, а блідий золотистий із темними дрібними плямками, що нагадували про минулі страждання. Чоловік поглянув на зап'ястя Мії – там був такий самий браслет. 

– Вибач, що не сказав раніше... 

Мія стиснула його руку міцніше, відчуваючи, як хвиля тепла розлилася по тілу. Її очі наповнилися сльозами, але не від болю, а від кохання, яке вона більше не могла ховати.

– Айдасе... я кохаю тебе, – голос звучав ніжно і розгублено водночас, але це була чиста правда. – Вибач, що зробила це з тобою.

Вона опустилася до його обличчя, знову торкаючись його губ, тепер уже впевненіше, вільніше. Її поцілунок був сповнений обіцянки, що Айдас більше не буде самотнім, що вона завжди буде його леді. 

– Що? – він наче перелякався, знову відсторонившись. – Ні-ні-ні, ти не зробила нічого поганого, – і опустив долоні на її вилиці.

Мія застигла, здивована почутим. Вона відчула, як серце стислося від провини, яку вона носила всередині стільки часу, ніби та була частиною її. Мія відвела погляд, намагаючись не розплакатися.

– Але я ж завжди відштовхувала тебе... Я казала тобі жахливі речі, і... я бачила, як це боляче тебе ранило. Це... Це я зробила, це моя провина… Ти не повинен був страждати через мене.

Його пальці ледь торкнулися її щоки, холодні й слабкі, але в цьому дотику було стільки тепла, стільки любові.

– Ні, ти не зробила нічого поганого, Міє, – прошепотів – голос слабкий, але сповнений впевненості. – Послухай мене зараз, гаразд? 

Та розгублено кивала, опустивши свої долоні на його руки.

– Гаразд, так.

– Міє… Я пам'ятаю тебе маленькою дівчинкою. Такою замкнутою і невпевненою, ти завжди квапливо покидала наш дім і ніколи не дивилася в очі. І мені так шкода, що згодом ти стала панною, яка самотньо ховалася в своєму темному маєтку. Я не знав, яка ти, і я помилився.

Мія дивилася на чоловіка, в його втомлені блакитні очі, притискаючи його руку до свого серця, не годна вимовити жодного слова.

– Мені здається, я закохувався в тебе щоразу, коли проїжджав повз твій дім після того, як зруйнував твій виступ, – мовив далі. – Щоразу, коли заглядав у те єдине вікно, яке в тебе світилося. Закохувався в тебе знову і знову, коли ти впускала мене всередину, коли дозволяла допомагати на кухні… в усі ці дрібниці. Я закохувався в тебе, коли ти була незграбною, витираючи руки в сукню, і сміялася з цього, – він усміхнувся. – І ще більше, коли ти соромилася співати свої пісні…

Вона нахилилася ближче, відчуваючи, як сльози ллються з очей, і він обережно провів пальцями по її щоці.

– Айдасе…

– І навіть коли ти відмовляла мені. Я знав, що очікування варте тебе. Кожен наш поцілунок зводив мене з розуму. Це було дещо більше.

– Я теж помилялася, – прошепотіла вона. – І я хочу, щоб з тобою було все гаразд...

– Я так хотів, щоб твоя мрія збулася, щоб ти співала на великій сцені. Мені здавалося, що все буде правильно, якщо мені вдасться все влаштувати для тебе. 

–  Я шукала тебе там. Айдасе, я кохаю тебе.

Він притих, дивлячись на зарюмсану дівчину. Мія почувалася жахливо, що такі важливі слова звучать в стінах палати, що Айдас такий нещасний, а вона така… некрасива та втомлена цієї миті. 

– У мене було стільки красивих моментів... у нас з тобою, – дівчина з журбою засміялася, – щоб зізнатися тобі в коханні… Але я все пропустила. Але, знаєш, скільки би я не стримувала свої почуття… мені не вдавалося. 

– Зараз теж красивий момент – ти в чудовій сукні, – він засміявся.

– Ох, так, це ж твій подарунок… і вона дійсно подобається мені, хоча я пам’ятаю, що ти був незадоволений, що вона така дешева… 

Кілька секунд дивився в очі Мії, нарешті відповів:

– Я теж кохаю тебе.

І Мія видихнула, злякана тим, що може більше не почути цих слів він чоловіка. Їй здавалося, що після того, скільки десятків разів вона чула від нього ці слова, щоразу відмовляючи, то більше не заслуговує на них.

Розчулена, підвелася на ноги, протараторивши: 

– Я… Я покличу лікаря. Гаразд. Я хвилююся. Айдасе? 

Чоловік кивнув, відпускаючи її руку, і вона нахилилася ще раз, поцілувавши чоловіка міцно-міцно, перш ніж вибігти з палати та покликати на допомогу.