Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Щетина в рані залишається, і потім на ногу прямо не станеш, вивертати треба, інакше болить страшенно, коле, наче по голках ідеш. Із такою ходою далеко не втечеш. Залишили Митрофана в рабах — щоб за худобою дивився, кізяки збирав. Але не та він людина, щоб у рабах бути. Втік. Спіймали його, били страшенно, а потім по пальцю на руці відрізали й ніс пошматували. Для науки. Тільки зовсім іншого Митрофан навчився. Якось поїхали чоловіки зі стійбища худобу переганяти. Залишилися жінки та кілька підлітків. Ті Митрофана ображали, били, знущалися. А він терпів. Уночі узяв із чавуна кінську ногу обгризену і, наче палицею, всіх своїх кривдників прибрав. Забрав зброю, заліз на коня без сідла та стремен і помчав до Уралу-ріки. Митрофана переслідували, але він утік, доїхав до козаків. А там якраз Харлам худобу купував. Наказав Митрофана сховати в скриню. Наскочила орда, давай вимагати віддати. Козаки про втікача не знають. Погрози, крики, стрілянина. А Харлам тишком-нишком виїхав. Так став Митрофан йому служити. Щетину з ніг лікарі вийняли, а ніс порізаний він собі залишив. Щоб страшніше виглядати. І бояться його всі. Кілька разів приходили з орди азіати, мститися. А він їх убивав. І туркменів убив, які його викрали, і купців убив. Такий він. — Господар замовк.

— Ох і звичаї у вас тут, — закрутив я головою.

— Азія-с, — кивнув чоловік. — По всій державі у нас кров пустити не бояться, а тут узагалі люблять.

— Далі про Харлама розкажіть.

— Ага, значить, викупив він усі вагони. Восени пригнали скотопромисловці худобу до станції, а там Харлам сидить і каже, що всі вагони його, чужу худобу він возити не буде, а от купити може. Тільки ціну давав удвічі меншу. Скотопромисловці — люди з важким характером. Змовилися і вночі прийшли до його контори — спалити та й годі. А Харлам прожектори увімкнув — і ну з кулеметів поливати! Кажуть, півсотні людей поклав! Скотопромисловці до поліції, а там кажуть: нічого не знаємо.

— Чого ж поліція не схотіла Харлама притиснути?

— Бо перед тим страйк на залізниці був. Мітинги, заворушення. Чекали зі столиці на комісію, і для багатьох вона була дуже недоречна. А тут Харлам запропонував лад навести. Запросив голів страйкового комітету на баржі поплисти. Обіцяв допомогу — мовляв, сам із селян, за трудовий клас горою. Страйккомівці на баржу сіли, їх на середину Волги вивезли і втопили. Жоден не врятувався. Ще кількох агітаторів-бунтівників у степу без голів знайшли. І злякалися залізничники. Вийшли на роботу. Після цього Харлам у пошані був, поліція його й зачепити не могла. Сидів він у себе в конторі, ховався за кулеметами. А худоба ж не чекає. Пригнали десятки тисяч голів, із ними щось робити треба. Вагони є, але паровози всі біля контори Харлама. А та контора — наче фортеця, не візьмеш. Почали скотопромисловці по одному здаватися. Цей продасть Харламу, і цей. Бо ж худоба не зерно, не чекає. І потягнулися ешелони на північ. І з кожного Харламу добрячий прибуток капав! За ту осінь збагатів він шалено! Думали, в загул удариться, бенкетувати почне, як у наших людей заведено. А цей — ні. Цей людей найняв, контору зміцнив, а взимку, коли роз’їхалися скотопромисловці, почав по одному їх ловити. Десятків зо два за зиму мертвими знайшли. Всіх, хто до останнього не здавався й худобу не продав, — усіх прибрав. Уже наступної осені всі череди його були! І став він багатий страшенно. Пароплав купив, на той пароплав сам саратовський губернатор приїздив відпочивати.

— Як пароплав називається? — спитав я.

— Тоді був «Чайкою», а зараз «Анетта».

— А чого перейменували?

— Не знаю, — відповів господар.

— Може, закохався він у дівку яку?

— Тю, в нього ж серця немає, у цього Харлама! В кого він закохатися може? — Господар головою закрутив. — Та й навіщо йому закохуватися, коли всі будинки розпусти в місті — його! Сотні дівок у нього є.

— О, то він і дівками займається?

— І дівками. Будинки спочатку належали одному татарину з Казані. Він і поліцмейстеру платив, і міському голові, і в губернію, і в столицю, всюди знайомства мав. Схід же поруч. До Персії та Індії наших дівок відправляв, а звідти персіянок віз і негритянок.

— Господи, негритянки хоч кому потрібні? — скривився Самсонов. — Чорні ж вони, наче сажа.

— На кожен товар, Васю, є свій покупець, — відповів господар. — То були негритянки в ціні, дорожче від наших коштували. Я вже тоді тут у поліції служив, тому знаю. І от якось прийшов до татарина Харлам і запропонував продати будинки. Як восени ешелони з худобою відправить Харлам, так валізи готівки й має. Але не любив, щоб гроші так просто лежали, вкладав їх завжди, щоб працювали. Гроші мають гроші робити — таке у багатих правило. Сказав ціну татарину, а той продавати відмовився, бо ж не ціна, а половина від ціни. Поторгуватися хотів. Та тільки Харлам торгуватися не любить. Любить, щоб за його ціною все було. Поїхав до отця Іліодора, настоятеля чоловічого Свято-Духового монастиря. Це відомий пастир тут був, багато до нього ходили, особливо на проповіді, вмів він читати так, що аж серця запалював. І в найближчій проповіді завів Іліодор, що недобре, коли магометани торгують людом християнським, наче в ярмі татарському, коли цьому буде край, питав. Так повів, що обурилися люди. Поліція заметушилася, нам же треба, щоб тихо все. Прибігли до Іліодора, сказали, щоб припиняв він такі проповіді, а то й до погромів дійти може. Він обіцяв припинити, але наступного разу ту саму пісню завів. Тут уже татарин, Хафізов його було прізвище, захвилювався. Поїхав до міського голови, попросив угамувати проповідника. Міський голова до Синоду звернувся, щоб забрали отця