Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Темний мовчав. Іноді розчарування в іншій людині буває настільки глибоким, що бракує слів. А коли йдеться про кохану, навіть якщо — колишню, мовчання набуває ваги сталі.

— Я! Я мала стати володаркою цих земель! — продовжувала Жеолі з шаленою рішучістю в голосі.

Вона присіла біля клітки, впритул, щоб дивитися чоловікові просто у вічі.

— Подивись, до чого ти дійшов. Тепер ти зогниєш тут!

«Ох, справжня шекспірівська драма: “Так не дістанешся ж ти нікому!”» — хмикнула подумки кішечка, втиснувшись у темряву біля стіни.

Але несподівано голос Жеолі змінився, став оксамитовим і ніжним, мов пісня на світанку.

— Скажи лише одне слово, і я витягну тебе звідси.

«О, погляньте на цю благодійницю! — з іронією подумала Віка. — Спершу здала його світлим, а тепер будує із себе святу…»

— Чому вона? Чим вона краща за мене? Я можу бути нею! — в очах наложниці палала образа.

Темний нарешті відповів. У кутиках його вуст з’явилася ледь помітна посмішка, а голос був тихим і глибоким:

— Вона — єдина.

Віка завмерла. Її крихітне серце забилося частіше, а по тілу розлилося тепло. У камері одразу потеплішало — мовби весна прийшла просто в підвал.

Жеолі підскочила, мов ошпарена.

— Ти довго вмиратимеш! — прошипіла вона з люттю, що обпікала повітря. — Але перед тим побачиш, що зроблять із нею світлі!

Гримнули двері, замок клацнув — і тиша знову оповила підземелля. Тепер і Віка виявилася замкненою в підвалі. Але, як не дивно, тут вона почувалась у безпеці.

Кішка вийшла зі свого укриття і, пройшовши поміж залізних лозин, підбігла до Темного.

— Це правда?.. Те, що ти сказав?.. — сіла поруч, дивлячись йому в очі.

Але Міхаель не розумів мови кішок. Він лише підняв руку і ніжно провів по її спинці.

— Тобі краще вибратися з клітки, — тихо мовив. — Вона висмоктує магію. Залишишся тут — і більше ніколи не станеш людиною.

Віка перелякано здригнулася й одразу ж вискочила назад, за межі чарівної пастки.

— Там, на стіні, ключ, — ельф показав на гак, із якого звисав важкий, старовинний ключ. — Принеси його.

Їхні наглядачі навіть не сховали ключа — настільки були впевнені, що з цього підвалу неможливо втекти.

Кішка підбігла до стіни, стрибнула — лапи ковзнули по ключу, але він тільки гойднувся й залишився на місці. Вона спробувала знову, і знову — безрезультатно.

Зрештою Віка змушена була ризикнути. Перетворилася на людину, щоб дістати ключ. Та варто було їй прийняти людську подобу, як пам’ять знову зникла — мов стерли ластиком усі думки.

За виразом її розгубленого обличчя Міхаель усе зрозумів.

— Ключ! — крикнув він. — Кинь мені ключ!

Віка здригнулася, підсвідомо виконала наказ — зняла ключ і кинула його… прямо на підлогу.

— Що я тут роблю?! — прошепотіла вона в паніці. Очі бігали, серце стукало з шаленою швидкістю. Вона відчувала себе, ніби прокинулася у чужому світі — сама, гола перед небезпекою.

Бачачи, що ще трохи — і вона кинеться навтіки, Темний не вигадав нічого кращого, ніж додати вогню:

— Хтось іде! Швидко обернись кішкою!

І вона, не роздумуючи, виконала команду. Як і попереднього разу — пам’ять повернулася одразу.

— Ого! — присіла, дрижачи. — Тобто, варто мені стати людиною — і я забуваю все?

— Тобі якийсь час краще залишатися кішкою, — тихо сказав Темний, немов підтверджуючи її слова. У його очах відбивалася тривога. 

Ключ уже лежав на підлозі, і Віці залишалося лише доправити його до Темного. Але навіть це виявилося не таким простим завданням. Для маленької кішечки ключ був важким і громіздким. Вона ледве дотягнула його до клітки, вчепившись зубами за один кінець і тягнучи інший по кам’яній підлозі, що аж деренчала від металевого скреготу.

Як тільки ельф зміг дотягнутися, він узяв ключ і відімкнув замки, що сковували його руки й ноги. Потім спокійно підійшов до клітки і торкнувся її долонею. Сяйво, що досі осявало грати яскравим синім світлом, почало меркнути, поступово вщухаючи, мов полум’я свічки на вітрі. За кілька хвилин воно зовсім згасло.

У камері стало темніше, проте кішечка добре бачила в темряві, як і сам ельф. Він легко відчинив клямку на дверцятах клітки, і ті рипнули, відчинившись.

— Ходімо? — присів він біля Віки-кішки, і посміхнувся так лагідно, що у бідолахи голова закрутилася. Обережно підняв її за животик і притулив до грудей, сховавши за пазухою.

Вона зручно влаштувалась, зітхнувши з полегшенням, ніби повернулася додому. Це місце було затишним і надійним. Її хвостик згорнувся кільцем, і кішечка вже збиралася заснути. Тут їй більше нічого не загрожувало.

Несподівано вона почала муркотіти — дзвінко, від душі. Міхаель не стримався і тихо розсміявся, почувши цю чудернацьку мелодію.

Повелитель піднявся східцями нагору. Він трохи провозився із замком, знищуючи магічні печаті, накладені на двері. Нарешті старі дерев’яні стулки скрипнули, і в’язні вийшли на волю.

Віка висунула мордочку назовні й вдихнула свіже повітря. Пахло вологим каменем, мохом і нічною тишею. Вона відчула себе спокійно й легко. Знаючи силу Темного, вона була впевнена: він усе владнає.

Знову сховавшись у теплу схованку за пазухою, кішка притулилася до грудей ельфа, мрійливо слухаючи ритмічне, могутнє биття його серця.

Радість визволення тривала недовго. Не встигли вони пройти й кількох кроків, як натрапили на знайомих «відвідувачів».

Його Величність Фераус і Жеолі мирно розмовляли, перебуваючи у доброзичливому настрої. У короля в голові крутилося майбутнє гучне святкування перемоги над темними ельфами. Жеолі ж, як завжди, намагалася досягти для себе найвигіднішого становища. Обоє були настільки захоплені бесідою, що навіть не дійшли до палацу, а обговорювали плани просто неба, поблизу головної зали.

Поряд із ними стояли стражники, очікуючи подальших розпоряджень.