Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Коли Міхаель опинився в полі зору, настала мертва тиша. Здивування змінилося тривогою. І тривога — страхом.

— Як він вибрався?! — зірвався з місця Фераус. Його голос був різкий, в очах — паніка. Шкіра на потилиці вкрилася мурахами.

Клітка мала висмоктати всю магію з Повелителя. За задумом, той навіть стояти не мав змоги. А тут — спокійно йде?

Німе заціпеніння тривало лише мить.

Король зібрав волю в кулак, зробив жест стражникам і закричав:

— Взяти його!

Вояки кинулися вперед, та Міхаель був не лише магом. Він — досвідчений боєць. І хоч сили були на межі, він легко розправився з першими нападниками. Коли один впав, другий не встиг дістати меча, як уже опинився без свідомості.

До місця сутички підтягувалася нова варта. Король метушився, озираючись, ніби шукаючи порятунку.

І раптом його погляд впав на Жеолі.

— Це ви! Ви його звільнили! — вигукнув він, вказавши на ельфійку. — Схопити її!

Жеолі стояла, мов остовпіла, очі її округлились від шоку, а рот трохи розтулився — мов забула, як дихати.

Віка-кішка визирнула зі свого укриття, стурбована різкими рухами. Вловивши відповідний момент, вона тріумфально вигукнула на все горло:

— Молодці! Так її! Зрадники завжди зраджують!

Вона й гадки не мала, який ефект справить її голосний виступ. Стражники, що ще боролися з Темним, завмерли на мить від несподіванки. Їхній погляд упав на кішку, яка визирала з-за пазухи ельфа і з викликом повідомляла світові бойове «мяуууу!».

— Що це за магія?.. — прошепотів розгублений король Фераус, інстинктивно відступаючи назад.

Міхаель скористався загальним замішанням — блискавично знешкодив нападників. Кішечка тим часом допомагала йому з усіх сил:

— Так їх! — репетувала вона, і лапкою з гострими кігтиками надавала прочуханки тим, хто потрапляв у зону її бойових дій.

Злагоджено працюючи у своєму незвичному дуеті, поки оточуючі не оговталися, вони благополучно залишили територію палацу.

На жаль, скористатися магією Темний більше не міг. Його сили були на межі, тому він покладався виключно на свою фізичну вправність. Це було незвично — почуватися звичайним ельфом, ніби втратив половину себе. Але замислюватися над цим було ніколи. Передусім треба було якнайшвидше забрати ноги зі світу світлих.

Він чудово розумів: король не залишить усе просто так. Переслідування — справа часу. А з огляду на його зовнішність, Темний ельф не залишиться непоміченим серед світлого населення.

І справді, лише варто було пройтися вулицями міста, як Міхаель почав привертати до себе надмірну увагу. Особливо — з боку ельфійок. Одні проводжали поглядом, сором’язливо усміхаючись, інші — навіть намагалися заговорити.

«Хіба світлі не ворогують із темними?» — обурювалася Віка, визираючи з-за пазухи і люто блискаючи очима на залицяльниць.

Здавалося, що ворожнеча не перешкода коханню. Щоправда, дехто з перехожих, побачивши Темного, навпаки, хутко ховався або змінював напрямок.

У будь-якому випадку, просуватися непомітно Міхаелю було складно. Переслідувачі легко б вистежили їх.

Розуміючи, що часу обмаль, ельф вирішив використати останні крихти своєї магії, аби сховатися. Віка-кішка, що спостерігала за ним, захоплено нявкнула, коли поряд із Повелителем виникли ще дві його ілюзорні копії. Їх він направив центральними вулицями, сам же, прихопивши з воза світлий плащ, звернув у бічну вуличку.

Поки ілюзії водили переслідувачів хибними стежками, Темний сподівався дістатися найближчого лісу.

Віка раптом засумувала. Вона зрозуміла, скільки ще не знає про свого чоловіка. Його магія щоразу вражала уяву.

«Нічого, у нас ще буде час ближче пізнати одне одного. Головне — вибратися з цієї халепи», — заспокоювала себе вона.

План спрацював: невдовзі вони вибралися до лісу. Тепер залишалося дістатися порталу. Якщо вони встигнуть — ніхто вже їх не наздожене.

Ліс поглинув їх тихим шелестом гілля, пахощами соснової кори і вогкою землею під ногами. У затінку дерев рухатися стало простіше. Відсутність сторонніх очей давала змогу нарешті розслабитися.

Віка, певна в безпеці, влаштувалася на своєму звичному місці під сорочкою ельфа і задрімала.

Цього разу її розбудив сам Міхаель. Обережно витягнув її з-за пазухи, а вона, потягнувшись просто в повітрі, задоволено позіхнула.

Опускаючи її на землю, ельф тихо попередив:

— Попереду засідка. Ось чому ліс нам так легко дався. Ми зарано заспокоїлись...

Віка-кішка витягла голову, намагаючись побачити ворогів, але, крім високої трави та густих чагарників, нічого не розгледіла.

— Шукати інший портал уже немає часу, — тихо промовив Повелитель, звертаючись до неї. — Якщо я не повернуся до свого лісу й не дістануся джерела найближчим часом, можу назавжди втратити магію. Та клітка суттєво знизила мій потенціал. Тож вихід лише один — прорив з боєм. Але до порталу одразу не стрибай: вони перенаправили його назад до підвалу, куди я потрапив, коли рвонув за тобою.

«За мною?..» — радісна хвиля здогадки прокотилася тілом Віки, і в неї одразу з’явилося безліч запитань. Але, на жаль, у тілі кішки не було сенсу їх ставити.

— Коли я підкрадусь ближче — дам тобі сигнал. Відверни їхню увагу.

— Я? — нявкнула вона від несподіванки, й Темний, ніби вгадавши її думки, швидко додав:

— Більше нікому.

І тієї ж миті він зник у заростях, залишивши розгублену кішечку на самоті.

«А кого тут увагу відволікати?» — зітхнула вона, але часу на роздуми не залишалося — діяти було потрібно негайно.

Недовго думаючи, Віка обернулася людиною. Але у цьому вигляді вона майже нічого не пам’ятала. Свідомість була затуманена залишками чарів світлих. Тож вона, мов у тумані, просто пішла на світло порталу, що виблискувало крізь гущавину.

Навколо не спостерігалося жодної живої душі. Сутінки оповивали ліс фіолетовим серпанком, сріблясте світло пробивалося крізь гілки, відбиваючись у росі, що вкривала листя, мов дрібні самоцвіти.