Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Притулившись до холодного каменю, Віка намагалася заспокоїти серце, що гулко билося в грудях, ніби готове було вирватися назовні.
— Великий генерал так легко потрапив у звичайну пастку! — почувся глузливий голос того самого світлого ельфа, що раніше водив її сюди.
У відповідь — тиша. Вікторія обережно визирнула з-за колони. Бранець сидів так само нерухомо, зосереджено, наче й не чув зухвальця.
— Через дівчисько! — продовжував насміхатися світлий. — І не якусь ельфійку, а звичайну людину! Невже Темний Володар настільки втратив розум? Що ти в ній побачив?
Ельф ходив по колу навколо клітки, граючись словами, як кинджалами. Але бранець мовчав.
Віка слабо розуміла, про що йдеться, але серцем відчувала — ці слова важливі.
— Можеш не відповідати, — зареготав світлий, зупинившись. — Я сам скуштую твою подружку.
Ланцюги дзвякнули, коли бранець рвонувся в бік кривдника. Клітка здригнулася так сильно, що стіни підземелля відгукнулися лунким гулом. Світлий ельф відсахнувся й, утративши рівновагу, з гуркотом гепнувся на холодну підлогу.
— Ти! — прошипів, підводячись. — Ти зогниєш тут! А дівчину я завтра зроблю своєю. Пограюся й викину.
Ці слова він кинув, уже тікаючи, бо синє сяйво клітки почало пульсувати, немов ось-ось вибухне. Видовище його налякало — світлий зник стрілою за дверима.
Бранець ще якийсь час дивився в напрямку виходу, мовби відчував на собі його присутність. Потім повільно опустився на місце, знову прийнявши спокійну позу.
Віка, затамувавши подих, нарешті змогла поворухнутися. Вийшла з-за колони і наблизилася до клітки.
Чоловік почув її. Його голова знову повернулася до неї. Погляд — той самий, що буквально паралізував її попереднього разу. Вона завмерла — як мишка перед удавом.
— Хто ви? Чому вас закували в кайдани? — прошепотіла вона.
— Ти мене не впізнаєш? — відповів тихо, глухо. У голосі було стільки болю, що Віку ніби обдало жаром.
— Ні, не знаю, — чесно відповіла вона.
Підійшла ще ближче, відчуваючи дивну впевненість — він не заподіє їй шкоди.
— Ви ж ельф? Але не такий, як решта. Ви не схожі на світлих… — вона шукала хоч якісь пояснення. — Розкажіть мені, що я маю пам’ятати!
Рука вже потяглася до прутів, та Темний зупинив її:
— Не чіпай. Клітка висмоктує магію.
— У мене немає магії! — посміхнулася вона просто й щиро.
Щось у ньому розбурхувало довіру. Її тягло поділитися всім.
— Розумієте, я не звідси. Я з іншого світу… — почала вона, та раптом на сходах пролунали кроки.
— Ховайся! Швидко! — прошепотів ельф із металом у голосі.
Віка кинулася шукати укриття. До колони — не встигне. У паніці, чисто інстинктивно, вона обернулася кішкою.
Щойно Віка прийняла котячу подобу, пам’ять повернулася до неї, мов буря. Чари, якими її огорнули світлі ельфи, діяли лише на людину. А про те, що Вікторія — перевертень, ніхто з них не здогадувався. І саме це врятувало її.
«Ото вже паскуди! — вибухнула в думках дівчина, згадуючи своїх «турботливих» рятівників. — Гидка, підступна магія!»
Їй кортіло струснутися, ніби скидаючи з себе облуду, у яку була занурена всі ці дні. Хотілося вискочити з тіні і роздерти пазурами лицемірні пики, видряпати очі, які з удаваним співчуттям її жаліли. Але здоровий глузд підказував, що сили явно нерівні, і тому Віка-кішечка поспішила заховатися за колону.
У той же момент до камери ввійшли двоє. І не будь-хто — сам світлий король Фераус Третій у супроводі… Жеолі.
Віка, визираючи з-за кам’яного стовпа, мимоволі роззявила пащу. Темний, щойно побачив їх, випромінив таку крижану хвилю, що у підземеллі враз похолоднішало. На стінах почали проступати візерунки інею, у повітрі запахло снігом, морозом, лютим гнівом. У Віки шерсть стала дибки.
«Мінус тридцять не менше, — пробігло в голові з жахом. — Оце він розлютився! Дід Мороз із його бурульками нервово курить у кутку!»
Світлий монарх скулився і мало не ховався за спиною ельфійки — ледь стримувався, щоб не чкурнути.
— Таке жалюгідне видовище! — озвався він, намагаючись зберегти гідність. — І це той самий Темний Повелитель, що поодинці громив армії?
Знущання прозвучали натягнуто, як у того, хто сам боїться власних слів.
— Ваша Величносте, дозвольте мені поговорити з ним наодинці, — несподівано озвалася Жеолі своїм медовим голосом.
Фераус, якого ніби лише цього й чекали, зі зраділим полегшенням кивнув:
— Авжеж, люба пані. Прощання зі своїм колишнім… це святе.
Король помахав рукою, дозволяючи їй пройти до клітки, а сам хутко зник за дверима.
Жеолі підійшла ближче, не звертаючи уваги на тонке інеєве мереживо, що вкривало підлогу.
— Навіть не спитаєш, чому я це зробила? — промовила вона з докором.
Темний мовчав. Жодного руху, жодного натяку на емоцію. Але холод у камері ставав ще пронизливішим.
— Ти проміняв мене на... дівчисько! — її голос затремтів, але не від страху, а від ненависті. — Людське дівчисько!
Віка, що весь цей час мовчки спостерігала, ледь не пирснула: «Оце номер! А хто ж це лишався біля вогнища в обіймах? Чи я щось пропустила?»
— Усі жінки світу були біля твоїх ніг! А ти обрав просту смертну! — Жеолі з кожним словом ставала дедалі божевільнішою.
Віка визирнула ще трохи, щоб краще роздивитися суперницю — з очей тієї, здавалося, сипалися іскри.
— Я стільки років була поруч! У походах, у битвах, при дворі! Я пошила собі весільну сукню… Чекаючи, що колись ти… що ти зробиш мене своєю дружиною! А ти… ти просто покинув мене!
Голос ельфійки зірвався на істеричний шепіт. Віка ж завмерла. Навіть як кішка, вона не могла не відчути біль і образу, що проступали в кожному слові.
Темний усе ще мовчав. Його погляд горів спокоєм, під яким крилася крижана буря. Він був в’язнем — але не переможеним. Його мовчання знищувало гірше, ніж найгостріші слова.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп», після закриття браузера.