Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Обтягую сукню донизу. Сьогодні я спеціально одягнулася скромно, як сіра мишка: трикотажне пудрове плаття по фігурі до колін, того ж відтінку сліпони. Зробила високий хвіст, прозорий макіяж за звичкою. Простенька скромна дівчинка.Таку навіть сварити незручно. Але, якщо чесно, то навіть в такому прикиді я дуже сексі. Мої об'ємні м’ячики не заховаєш, а про вузьку талію та довгі ноги… Ну, в маму я вдалася,  в маму. А вона була справжня красуня. 

Вирішую дзвонити в дзвінок, але, придивляюся: ворота відкриті. Заходжу у двір. Маєвський стоїть біля дверей будинку, його джип навпроти. Розумію, чекає. Не терпиться йому. Як завжди  руки в кишенях, широко розставлені ноги, розправлені плечі. Без піджака сьогодні, що дуже дивно. В білій сорочці й темних штанах, чорні брендові туфлі. Весь такий досконалий, красивий, наче щойно зійшов з картинки журналу. Обличчя якесь збентежене. Це йому не властиво. Розхвилювався чомусь.

У мене жижки дрижать, зараз знепритомнію прямо тут, серед двору. Ну, що зі мною робиться в його присутності? О, боже!

– Добрий вечір, Станіславе Максимовичу! Я приїхала за речами, як домовлялися, – швидко випалюю. Не можу, коли він ось так на мене дивиться, сканує. Холод пробирає до кісток. Хвилююся. Господи, чого ж я так перед ним хвилююся? Сьогодні особливо. Відчуваю, що скучила за ним, його поглядом, голосом… Ото дуринда. Та швидко бери валізи, вони ж спаковані ще з п'ятниці та тікай. Зупиняюся прямо навпроти нього. Привітна посмішка сама собою з'являється на обличчі. А в голові дятлом стукає в мізки: «Дівчино, дорогенька, чого ти либишся? Ти що забула як він тебе образив?» А я забула, справді забула в той момент, як тільки-но його побачила. Начисто забула. Дурненька.

– Валю, дівчинко, як ти? – заворожують мене звуки його голосу. І що  я маю з тим робити?

– Все добре. Давай, пройдемо в дім. Здається, ти хотів поговорити. Я обмежена в часі. Поспішаю. У мене ще справи, – вигадую, не хочу я затягувати все це.

– Звичайно, – толерантно відчиняє двері переді мною. – Будь ласка, проходь.

Стою, тушуюся, переступаючи з ноги на ногу, наче я тут уперше. В будинку тихо. Здогадуюсь, ми тут самі. Він спеціально вибрав час, коли ні Грабовської, ні прислуги немає.

– То я піднімуся? – показую рукою на сходи. Стас робить крок на зустріч, наступає на мене горою.

– Так, Валю, звичайно піднімешся. Ти ж у себе вдома, дівчинко, мила, – Маєвський ледь торкається мого підборіддя.

– Стасе, ти що не зрозумів? Я більше тут не живу. Я переїжджаю в дім батьків, – хочу сказати впевнено, голосно, але виходить якесь скомкане булькотіння.

– Будь ласка, Валю, дівчинко, ти не можеш…, – голос сиплий, але ніжний.

– Ти помиляєшся, Стасе, тепер я можу. Уже цілих два місяці я засиділась тут, під твоїм крилом.

– Але чому? Тобі погано зі мною тут разом жити? – Стас торкається мого плеча, нахиляється до мого обличчя. 

– Ні, але я вже виросла і не збираюся вам заважати. У нас домовленість була до повноліття,  – до чого ця розмова, не розумію.

– Дівчинко, скажи мені, де ти була всі ці дні? У себе вдома? – він наполегливий цього разу, як ніколи.

– Так, я була в домі батьків, тобто у себе вдома, ти правий. Але яка тобі різниця, Стасе?  – дивлюсь на нього впевнена, що сердито. Але точно не знаю, як там виходить.

– Дівчинко, люба, я хвилювався, розумієш? – відчуваю його подих так близько. Він вже майже мене цілує. Ще мить. Розумію, що зараз мені це вже не потрібно. Тому говорю різкіше. Мені треба вивести його на справжні емоції.

– Можливо, але попри все, ти все ще наполегливо пробуєш контролювати мене. А я не хочу такого ставлення до себе, «татку». І постійно звітувати, де я провела ніч і з ким, я не збираюся. Проблема в тому, що ти мені не довіряєш, Станіславе Максимовичу. Ти вже забув, скільки дзвінків ти зробив за ці вихідні. Це через хвилювання? Ти ж знав, що я не одна, в безпеці й зі мною все добре. Хіба не так? – ну от, таки сказала все, що накипіло. Це просто, коли він такий лояльний. Або нехай скаже справжню причину, або нам не по дорозі. Бачу, як потроху закипає.

– А що вже є багато варіантів? – такої отруйної іронії я не очікувала.

– Стасе, ти це робиш спеціально? Не смій! Ти не маєш права. Ти мені відмовив, ти не забув? Тепер не маєш жодного права контролювати мої вчинки. Ще раз доводжу до твого відома, що я вже доросла, самостійна і можу робити все, що мені хочеться. Чуєш? Ти тепер не мій опікун і не татко.

– Але, Валю…

– Жодних але. Займися своїми вельми важливими справами, Стасе.

– Валю, я хочу зізнатися тобі: я кохаю тебе. Дуже сильно кохаю. У мене до тебе не було таких відчуттів відразу, але ти сподобалася мені ще тоді, на трасі. А можливо я просто не хотів це визнавати. Однак я  зрозумів це не вчора. Але ти знаєш мої обставини. Крім того, ти ще маленька, як я міг?