Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валю, я певен, що ти не упустиш такого шансу. Ще раз прошу тебе, почуй мене, будь ласка! Я вже непогано знаю тебе, вивчив за ці кілька місяців нашого спілкування: ти дівчина розумна і знаєш, що у тебе справжній талант, ти зобов'язана скористатися цією нагодою. Я в тебе вірю. Кажуть, що ранок мудріший за вечір, тож лягай з цією думкою, гарненько виспись, а завтра я хочу почути твоє позитивне рішення. На добраніч, солодких тобі снів, мегаталановита дівчинко, до завтра, – сумно протягує Віталій у слухавку. Розумію, що йому явно не хочеться завершувати розмову, але він турбується про мій сон і взагалі про мене. Класний такий, розумний, красивий. Може я нарешті закохаюся?  

– Добре, я почула тебе і, можливо, подумаю над тим питанням. Дякую тобі за турботу. На добраніч! І тобі гарно виспатися, до завтра! – кокетливо прикушую губу й посміхаюся, хоч Віталік мене й не бачить. Ну звідки в голові того хлопця стільки мудрих, прагматичних думок. Де вони там беруться, множаться, де живуть? Йому лише 20, а послухати, наче розмовляєш з практичним, досвідченим дорослим чоловіком.

Телефонну розмову ми завершили, однак нам так добре удвох, так гарно спілкуватися, сперечатися, кпинити одне одного, жартувати, що, як зазвичай, Віталій прислав мені смайлик у телеграм. Я йому у відповідь, і ми продовжили наше спілкування в переписці, хоч я впевнена, мабуть, як і він, що ось це повідомлення точно останнє на сьогодні, бо я вже збиралась потроху вкладатися спати, все ще кидаючись повідомленнями в телеграм з моїм другом Віталіком. Третій місяць знайомі, а здається, що знаємося усе життя. Він прикольний. Професійний спортсмен, володар коричневого поясу з карате, самостійний, відповідальний, надійний друг. 

Бігаючи пальцями по клавіатурі телефона, відчула, як відчинилися двері. До моєї кімнати, не питаючи дозволу, увійшов мій опікун, точніше бойфренд опікунки тітки Люди, Вальдемар, як він самозакохано себе називає. Трясця, що йому від мене потрібно, що за безпардонність? Яке нахабство! Я ж могла вже спати чи піти в душ. Треба буде знайти ключі від замка, який ще колись так завбачливо на більшість дверей у домі поставили мої батьки, і замикатись від гріха подалі. Щось мені геть не подобаються ті ласі погляди в мій бік, які він постійно кидає, відколи я приїхала на канікули з інтернату. 

Все відбулося швидко та мовчки. Я знала, що він не з «добрих людей», але це я навіть не могла припустити, маленька, дурненька… А як же тітка. Я знала, що між ними немає любові, тільки взаємна вигода й секс, але щоб так?     

Поки я усвідомлювала, що взагалі сталося, він замкнув двері, підійшов, силою опустив мою голову вниз, розстебнув ширінку плануючи, що відбуватиметься це: він отримає задоволення, а я налякана і принижена маленька покірна дівчинка здамся, але цей виродок просто ще не знав з ким зв'язався. Він – 40-річний прилаштуванець. Я – 17-річна вихованка музичної школи-інтернату для обдарованих дітей. Скромна дівчинка, що, на його думку, мала б цінувати те, скільки для неї зробили, несподівано виявилась «невдячною сучкою», яка навіть не хоче йому «просто відсмоктати», це ж треба! А він розраховував «трахатись» зі мною «поки Людки вдома нема».  

Той лайливий непотріб, лавиною зі швидкістю кулі вилітав з «бридкого, смердючого» рота цього зрілого доволі привабливого спортивного чоловіка, який все це вивергав нагора й корчився від нестерпного болю, тримаючись за своє «дорогоцінне багатство». 

Я тріумфувала після того, як у того  похабного, мерзенного виродка не вийшло зробити зі мною те, що він планував. До моїх вух ще долітали слова, як це так, я, «нестерпне дівчисько», «інтернатівська шльондра» посміла йому опиратись, «невдячне створіння»… Але я вже не слухала. 

Зі швидкістю світла вхопила свій «тривожний рюкзак», життя навчило завжди бути напоготові, дістала документи з шухляди та кулею вилетіла на терасу. Ноги й руки тремтіли, серце вискакувало з грудей, несамовито тарабанячи по ребрах.  Відчай, страх і образа. «Як він міг? Що я йому зробила. Мені лиш 17. Він дорослий, зрілий мужик, сильний… Навіщо?» – думала я тоді, наївна й дурненька, з вдячністю згадуючи свого нового друга Віталіка, який і навчив мене кількох прийомів для захисту від вуличних хуліганів. Цілий місяць перед канікулами ми щовечора відпрацьовували ті прийоми на ньому, коли після вечірнього відбою я тікала до нього в сусідній парк, що поруч з інтернатом.

Тільки завдяки цим тренуванням мені щойно вдалося захистити себе, свою гідність та честь від того бридкого клопа, гниди, вправно зацідивши йому з всією ненавистю в пах. Механічно, з усього розмаху, як могло вийти у мене з тої пози, в яку той нелюд поставив мене нахрапом своєю вагою та силою відразу, миттю, тільки-но увійшовши та замкнувши двері моєї кімнати.

У таку ситуацію сьогодні вилилась опіка наді мною моєї близької родички, зведеної сестри моєї мами, Людмили Захарової та її співмешканця Вальдемара. Ближче рідні не залишилось. Їм так підфортило тому, що за два місяці до катастрофічного колапсу у моєму житті бабуся раптово померла.

П'ять років тому моє життя покотилося під три чорти: мої батьки, доволі заможні й знані  у місті люди загинули в автомобільній аварії за доволі дивних, незрозумілих та досі до кінця нез’ясованих обставинах. Слідство тривало пів року, а потім справу поспішно закрили, а мене передали під опіку Людмили, яка відразу разом зі своїм бойфрендом квапливо переселилися в будинок моїх батьків. Обоє виявились «дуже приємними людьми», які «страшенно полюбили» мене, як «рідну». 

Весь перший місяць нашого взаємного співіснування вони вперто шукали в мені «особливі таланти», наполегливо переконуючи 12 річну дитину, що з мене «будуть великі люди». Спочатку чомусь вирішили, що великий художник, хоч до малювання хист у мене так собі. Потім мова зайшла про танці, однак тричі в тиждень не забувати переконати мене, що мені конче необхідний цей гурток та відправити на заняття – то для них виявилось доволі накладно. Крім того, це  не був вихід, бо з-перед очей мене треба було сплавити на весь тиждень, бажано включаючи вихідні та святкові дні, тобто на постійній основі. Згодом заговорили про модельну школу, де я вже ще раніше займалась,  але також не склалося, бо моя душа в той момент все ще була переповнена болем, відчаєм та переляком. Відчуття, що я залишилась в цьому світі наодинці з собою та своїми проблемами – не покидало.