Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

– Не розумію, – сказав Фергюсон. – Більше нікого не запрошують – чому я?

Матір пояснила, що місіс Федерман читала й перечитувала листи, що їх надсилав син із табору, і майже в кожному з тих листів згадувався Фергюсон, часто – по кілька разів у трьох-чотирьох параграфах. «Арчі – мій найкращий друг», цитувала матір Федермана по телефону, «найкращий з усіх, які у мене були…. Арчі – така добра людина… мені дуже приємно бути з ним поруч… Арчі мені як брат».

Настала іще одна довга пауза, а потім Фергюсон мовив, мовив голосом таким тихим, що ледве почув власні слова: «Він теж був мені як брат».

Отже, на тому й порішили. Батьки не приїдуть до нього на уїк-енд. Натомість Фергюсон поїде вранці поїздом до Нью-Йорку, де на Центральному вокзалі його зустріне матір, вони переночують у місті в квартирі її батьків, а наступного ранку вирушать удвох до Нью-Рошеля. Навчена не ігнорувати вимоги публічних заходів, матір пообіцяла взяти йому з собою підходяще для похорон вбрання – білу сорочку, піджак, чорні туфлі, чорну краватку, чорні шкарпетки та чорно-сірі штани.

– Ти дуже виріс за час перебування в таборі, Арчі? – спиталася вона.

– Та хтозна, – відповів Фергюсон. – Може, трохи й підріс.

– Та мені просто цікаво, чи не буде те вбрання для тебе замалим.

– А яка різниця?

– Та, може, й ніякої. Якщо від твоєї сорочки повідриваються ґудзики, то ми завжди зможемо купити завтра нову.

Гудзики від сорочки не повідривалися, але вона все одно була тепер замалою, як і все решта, окрім краватки. «Яка ж то морока – тинятися в страшенну спеку по магазинах», подумав Фергюсон, плентаючись за матір’ю вулицями розпеченого міста, оскільки з весни він підріс на два з половиною дюйми, але поїхати на похорон в табірних джинсах та тенісках він не міг, тому вони з матір’ю пішли до універмагу «Мейсі» і понад годину порпалися в чоловічому відділі в пошуках пристойної одежі. То було, поза всяким сумнівом, найнудніше заняття у світі навіть в найкращі часи (а часи були явно не найкращими), і Фергюсону так не хотілося цим займатися, що він дозволив матері приймати всі необхідні рішення щодо вибору сорочки, піджака, та штанів. Але йому іще належало дізнатися, що ця магазинна нудьга не йшла в жодне порівняння з тою сумною безнадією, яку він відчував наступного дня, сидячи у синагозі, чиє розпечене приміщення було заповнене двома сотнями людей. Там були батьки Арті, його дванадцятирічна сестра, його четверо бабусь та дідусів, його кузини й кузени, його шкільні друзі, його вчителі з різних предметів разом з дитсадківськими вихователями, його друзі та тренери тих команд за які він грав, друзі родини, друзі друзів родини – ціла юрма людей запікалася в задушливому приміщенні; чоловіки змахували скупі сльози, жінки ридали, дівчата з хлопцями хлипали, а рабин за кафедрою промовляв молитви івритом та англійською, молитви, в яких не було отих християнських казочок про краще потойбічне життя, бо Фергюсон і оточуючи були юдеями, схибленими й зухвалими юдеями, для яких існувало лише одне життя й один світ, оце життя і оцей світ, і єдиним способом сприймати смерть було дякувати Господу і прославляти його всемогутність, навіть якщо йшлося про смерть чотирнадцятирічного хлопця, хвалити свого чортового Бога допоки у них очі на лоба не повилазять, допоки у них яйця не повідпадають та серця не повсихають.

На цвинтарі, коли труну опускали в землю, батько Арті намагався вскочити у синову могилу. Четверо чоловіків відтягнули його, а коли він спробував вивільнитися й зробити це знову, то найкремезніший з чотирьох, який виявився його молодшим братом, схопив його борецьким прийомом за шию й повалив додолу.

Вдома, після похорон, матір Арті, висока жінка з товстими ногами й широкими стегнами, обхопила Фергюсона руками і сказала йому, що він завжди буде частиною їхньої родини.

А наступні чотири години він сидів на дивані у вітальні й розмовляв з молодшою сестрою Арті, яку звали Селія. Йому хотілося сказати їй, що тепер він – її брат, і що залишатиметься їй братом до скону, але йому забракло сміливості вимовити ці слова.

Літо скінчилося, почався наступний навчальний рік, і в середині вересня Фергюсон почав писати маленьке оповідання, котре поволі перетворилося на велике на той час, коли він дописав його незадовго до Дня Подяки. Фергюсон відчував, що його надихнув на це отой жарт про двох А. Ф., який насправді й не був жартом, але він не був впевнений, оскільки те оповідання явилося йому немовби нізвідкіля у вигляді повністю сформованої ідеї, однак чомусь Федерман, напевне, також мав до нього стосунок, зважаючи, що тепер Федерман завжди був разом із ним, і залишатиметься разом із ним віднині й довіку. Головних героїв звали не Арчі та Арті, а Хенк і Френк, римована пара замість асонансної, але при цьому то була довічна пара, бо йшлося конкретно про пару чобіт, а оповідання так і називалося: «Два черевика – пара».

Хенк і Френк, лівий та правий черевик, познайомилися на фабриці, де їх виготували, коли їх довільно кинув у коробку для взуття робітник, що стояв наприкінці конвеєра. То були грубі й міцні коричневі черевики на шнурках, по-простонародному «гімнодави», і хоча їхні особистості є дещо різними (Хенк – невпевнений в собі інтроверт, а Френк – тип прямодушний і безстрашний), вони не є різними в тому сенсі, в якому різняться між собою, наприклад, Лорел і Гарді, або Хекл і Джекл, або Аббот і Костелло, скоріше, вони є різними так, як свого часу були різними Фергюсон і Федерман: дві горошини з одного стручка, схожі, але в жодному разі не ідентичні.

В тій коробці їм незатишно. Наразі вони іще незнайомці, в коробці темно й душно, вони притиснуті один до одного в інтимній та двозначній позі, що спершу спричиняє непривітний обмін «люб’язностями», але потім Френк наказує Хенку взяти себе в руки й вгамуватися, бо їм звідси все одно подітися нікуди, подобається це їм чи ні, тож Хенк, розуміючи, що не має іншого вибору, окрім як найліпшим чином пристосуватися до поганої ситуації, вибачається, що повівся так, наче встав не з тої ноги. На що Френк зазначає: «І ти вважаєш, що це смішно?», маючи на увазі, що йому зовсім не смішно, а Хенк парирує це зауваження нарочито басовитим голосом з південним негритянським акцентом: «Звичайно ж смішно, братане черевиче. Життя без сміху – не життя».

Коробку з Хенком та Френком кладуть у вантажівку й везуть до