Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

без рукавів та дебелі чоловіки в шортах, а також стрункі та колись стрункі жінки в спортивних штанях і в туфлях на високих підборах та чоловіки в білих ділових сорочках з закоченими рукавами. То були найбільші спортивні змагання літнього сезону, після яких мала відбутися вистава старої п’єси братів Маркс під назвою «Кокосові горішки», за якою в 1929 році був знятий їхній перший фільм. Найхимернішою, але й найдоречнішою обставиною було те, що Ной, широко відомий у таборі під прізвиськом Гарпо, мав грати роль Гручо, до якої його таланти пасували найбільше, і тому Фергюсон не лише з нетерпінням чекав ігор, в яких він мав брати участь два дні поспіль, йому також страшенно кортіло побачити, як його кузен зображатиме ходу Граучо на сцені, з сигарою, затиснутою між другим та третім пальцями правої руки і вусами, намальованими сажею між носом та верхньою губою. Того дня всі чекали з величезним нетерпінням, а через те, що табір «Парадиз» був, практично, приречений на поразку у грі в баскетбол (за десять днів до того вони вже потерпіли поразку на виїзді в таборі «Скатіко»), Білл Раппапорт був рішуче налаштований на перемогу в бейсбольних змаганнях, і для цього провів з хлопцями протягом останніх днів кілька виснажливих тренувань з наголосом на точність виконання основних ігрових прийомів та фізичну витривалість: віджимання, присідання, забіги на короткі й довгі дистанції, і в отой вівторок наприкінці липня, який був найспекотнішим та найвологішим днем за всі тижні, що він їх провів у таборі, тіло Фергюсона буквально плавало в струмках поту протягом всього тренування, а після того, як воно через дві години завершилося, вони з Федерманом вирушили до свого будиночку, де мали вдягнутися в купальні костюми для обов’язкового післяобіднього запливу. Після виснажливих вправ на полі він почувався, за його словами, так, наче з нього висмоктали енергію, наче кожна його нога важила двісті фунтів, і навіть зазвичай невтомимий дослідник матаналізу з містечка Нью-Рошель зізнався, що теж сильно втомився. На півдорозі до хижки Фергюсон заговорив про книжку, яку нещодавно прочитав під час післяобідніх «тихих» годин, «Міс Самотнє серце», маленьку повість Натанаеля Веста, котру внесла в список обов’язкової літератури його тітка Мілдред. Щойно він став пояснювати, що насправді міс Самотнє серце була чоловіком, журналістом, який писав від імені жінки для газетного розділу, котрий містив поради закоханим, як раптом почувся якийсь звук – то Федерман видав тихий приглушений зойк. Фергюсон обернув голову праворуч, поглянув на свого друга й побачив, що той похитується, наче від нападу запаморочення, і не встиг Фергюсон спитати у нього, що сталося, як коліна Федермана підкосилися, і він упав додолу.

Фергюсон подумав, що то такий жарт, що після їхньої розмови про втому його побратиму захотілося трохи подуріти, продемонструвавши, що трапляється з тілом, коли воно зазнає сильного фізичного навантаження в спекотний та вологий літній день, але сміх, який Фергюсон сподівався почути, так і не пролунав, бо річ була в тім, що Арті не був схильним до жартів. Тому коли Фергюсон нахилився, аби вдивитися в лице свого друга, він був приголомшений, побачивши, що його очі не були ані закритими, ані відкритими: вони були напівзакритими й напіввідкритими, і виднілися лише білки, неначе самі зіниці закотилися під лоба, а це свідчило про те, що Федерман зомлів. Фергюсон став торкатися щік свого приятеля кінчиками пальців, потім став пощипувати їх, наказуючи йому підніматися, немовби легенького торкання й пощипування було достатньо, щоби привести Федермана до тями. Але хлопець не реагував, а коли Фергюсон почав трясти його за плечі, то голова Федермана стала перекочуватися збоку вбік, непорушні повіки все одно не розкривалися й не закривалися, жодного разу не сіпнувшись і не продемонструвавши ані найменшої ознаки життя. Фергюсону стало страшно, і він притиснув вухо до грудей свого друга, щоби почути, як б’ється серце і опускається та піднімається грудна клітка, впускаючи й випускаючи з легень повітря, але серцебиття не було, дихання теж не було, і Фергюсон скочив на ноги й заволав: «Допоможіть! Благаю, допоможіть хто-небудь!»

Аневризма головного мозку. Хтось сказав, що саме такою була офіційна причина смерті, а оскільки патологоанатом з округу Колумбія здійснював розтин власноруч, то в свідоцтві про смерть Федермана він так і записав: «аневризма судин головного мозку».

Що таке головний мозок, Фергюсон знав, але слово «аневризма» трапилося йому вперше, тому він пішов до кабінету старшого вожатого і зазирнув до словника Вебстера, взявши його з горішньої полиці книжкової шафи. «Аневризма: перманентна патологічна дилатація артерії, заповнена кров’ю. Є результатом хвороби стінок судини».

Змагання з табором «Скатіко» скасували до наступного розпорядження. Комедійну виставу братів Маркс перенесли на наступний місяць. Сімейний співочий фестиваль, призначений на недільний ранок, взагалі зняли з порядку денного.

На загальних зборах табору в приміщенні під назвою Великий Сарай, які проводилися в четвер після обід, половина дітей плакали, причому багато з них Федермана не знали взагалі. Джек Фельдман, старший вожатий, сказав хлопцям і дівчатам, що шляхи Господні несповідимі й перебувають поза межами людського розуміння.

Білл Раппапорт винуватив себе за раптову смерть Федермана. Він явно перевантажив команду, сказав тренер Фергюсону, наразив кожного на небезпеку, пов’язану з надмірними фізичними вправами в умовах нестерпної спеки та вологості. Про що ж він в біса думав, га? А Фергюсону пригадувалися слова зі словника: «Перманентна… патологічна… заповнена кров’ю… хвороба стінок судини…» «Та ні, Білле», заперечив він. «Це мало статися рано чи пізно. Арті ходив з бомбою уповільненої дії в своїй голові. Просто про це ніхто не знав – ані він, ані його батьки, ані жоден лікар з тих, хто його обслідував. Він мав померти іще до того, як виявилося б, що з тою бомбою він прожив усе своє життя».

В п’ятницю під час години відпочинку його ім’я пролунало в табірному гучномовці. «Арчі Фергюсон», мовила секретарка табору, «Арчі Фергюсон, підійди, будь ласка, до головного офісу. Тобі телефонують».

То була його матір.

– Такий жахливий випадок, Арчі, – сказала вона. – Мені страшенно шкода того хлопця, шкода тебе… шкода усіх.

– Це – не просто жахливий випадок, – відповів Фергюсон. – Це – найгірше, що могло трапитися взагалі.

По той бік лінії запала довга тиша, а потім мати сказала, що їй телефонувала матір Арті. Так, то був несподіваний дзвінок, так, то був надзвичайно болісний дзвінок, але він мав єдину мету: запросити Фергюсона на похорон, який мав відбутися в містечку Нью-Рошель в неділю – звісно, якщо йому дозволять покинути табір, і якщо