Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Стаття 11 Конституційного закону про судову владу декларувала відновлення судів присяжних. На перших порах відповідно до закону від 1 березня 1869 р. за участю присяжних розглядали лише справи про злочини і проступки, вчинені працівниками друкарень. Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. розширив компетенцію судів присяжних і відніс до їхнього розгляду 22 види тяжких злочинів, вчинення яких загрожувало позбавленням волі строком не менш, як п’ять років, а також дев’ять злочинів і два проступки політичного характеру. Справи про тяжкі злочини розглядалися сенатом крайового суду з трьох постійних суддів і колегією з 12 присяжних засідателів. Останні виносили вердикт про винуватість, а судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами. До них включалися особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів. Суд через жеребкування вибирав потрібну йому для розгляду конкретної справи кількість присяжних. У 1873 р. до законодавства було внесено ряд змін щодо дії суду присяжних та проведення виборів присяжних.

Особливе становище в судовій системі займав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який розглядав справи, пов’язані з членами панівної династії, за винятком імператора. Другою інстанцією для нього був Вищий крайовий суд у Відні, а останньою — Верховний судовий і касаційний трибунал.

Для військовослужбовців існували військові суди трьох інстанцій — військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. До 1912 р. ці суди розглядали справи на підставі застарілого й суворого кодексу 1768 р. («Терезіани»)[613].

Торговельні спори розглядали торговельні суди у Відні, Празі та Трієсті (останній іменувався торговельним і морським судом). Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного підприємства вирішували промислові суди, засновані в 1869 р., лише в деяких містах (в Галичині — у Львові та Кракові). Згодом у 1896 р. було прийнято нове положення про промислові суди. Ці суди складалися з професійного судді та лавників (засідателів), які в рівній кількості обиралися працедавцями і працівниками. В Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств. Цивільні справи між австрійськими та угорськими підданими за кордоном у першій інстанції розглядали австрійські консулати як консульські суди[614].

Розвиток лібералізму привів до появи в Австрії особливих судів публічного права: Імперського суду як зародку органу конституційної юстиції та Адміністративного суду. Їх існування було передбачено конституційними законами про судову владу і про імперський суд, а також спеціальними законами. Можливість судового контролю за адміністрацією дає певні підстави вважати тодішню Австрію правовою державою, хоча суди публічного права не контролювали всіх сфер державного життя.

Так, Імперський суд (Reichsgericht) у Відні був покликаний розглядати спори між австрійськими краями і справи з питань публічного права. Закон про організацію Імперського суду, винесення справ на його розгляд і виконання його рішень було затверджено імператором 18 квітня 1869 р. Внутрішній регламент суду був затверджений імператором 26 жовтня 1869 р., а перше публічне засідання суду відбулося 29 листопада.

Імперський суд складався з голови (президента), заступника голови, 12 членів і 4 заступників членів, які призначалися імператором довічно за поданням райхсрату з числа трьох кандидатів на кожне місце, запропонованих у рівній кількості кожною з палат. З числа членів суду обиралися на три роки постійні референти. Імперський суд виконував функції суду публічного, розглядав компетенційні спори між органами виконавчої і судової влади, між центральними і крайовими органами влади, а також справи гмін, корпорацій і окремих громадян проти держави та скарги громадян щодо конкретних порушень їхніх конституційних політичних прав. Імперський суд не перевіряв легальність належно оголошених законів, не розглядав кримінально-поліцейські й дисциплінарні справи, а також справи про порушення прав юридичних осіб.

Президент суду, його заступники і постійні референти мали жити у Відні й отримували регулярну винагороду за працю. Ті ж особи, які не жили у Відні, одержували за час їхньої участі в засіданні лише компенсацію витрат на харчування і проїзд. Член трибуналу міг подати у відставку, але звільнення його від обов’язків у дисциплінарному порядку не передбачалося.

Рішення суду мали характер декларативний, адміністрація була зв’язана ними морально, а не юридично. Вони не спричинювали скасування або зміну актів адміністративних, які порушували права громадян. Тому реакція органів адміністрації на рішення суду залежала від їхньої доброї волі. Як виняток, більш зобов’язувальний (реформаційний) характер мали рішення у справах, ініційованих королівствами або краями монархії.

Правові позиції Імперського суду відображали процеси, які відбувалися в суспільстві. Спочатку вони спиралися на ліберальну конституцію, згодом відбивали поворот влади до консерватизму, небажання приймати рішення, які можуть збуджувати суспільство. Втім, ці позиції, зокрема у справах про права товариств і релігійні свободи, не завжди збігалися з баченням двору.

В 1875 р. було створено Адміністративний суд. Він складався з першого і другого президентів, президентів сенатів і суддів (радників), які призначалися довічно імператором за поданням уряду. Судову кваліфікацію мусили мати лише половина суддів, інші могли бути досвідченими чиновниками. Адміністративний суд на правах касаційної інстанції розглядав скарги громадян на незаконні адміністративні рішення органів крайового, повітового і гмінного рівнів. Попередньо слід було вичерпати всі можливості переглянути рішення в адміністративному порядку. Не виносилися на розгляд суду справи, де адміністративна влада мала право вчиняти на вільний розсуд. Після скасування рішення Адміністративним судом влада мала прийняти нове з урахуванням позиції суду. Діяльність Адміністративного суду дала приклад багатьох новаторських рішень, які прийняли згодом Польща й Чехословаччина.

У 1914 р. було поставлено питання про заснування в Галичині крайового адміністративного трибуналу. На розгляд Крайового сейму навіть було подано регламент трибуналу,