Читати книгу - "48 законів влади"

ранку 3 грудня 1564 року, коли московські містяни прокинулись і побачили дивне видовище. Сотні саней заповнили площу перед Кремлем, завантажені царським скарбом і провіантом для всього двору. Вони не вірили власним очам, коли цар і його двір посідали на сани й подалися з міста. Без будь-яких пояснень він отаборився в селі на південь від Москви. Цілий місяць жах обіймав столицю, бо московити боялися, що Іван покинув їх на поталу кровожерним боярам. Майстерні позакривалися, щодня збиралися бунтівні юрми. Нарешті, 3 січня 1565 року, прийшов лист від царя, у якому він пояснював, що не міг більше терпіти зраду бояр і тому вирішив назавжди зректися трону.

Лист зачитали прилюдно, і він справив разючий вплив: купці й посполиті звинуватили бояр у такому рішенні Івана, вони вийшли на вулиці, жахаючи велике панство своєю люттю. Незабаром група делегатів, які представляли церкву, князів і посполитий люд, подалася до Іванового села й благала царя від імені святої землі руської повернутися на трон. Іван слухав, але лишався непохитним. Вони виголошували свої благання кілька днів, і тоді він запропонував своїм підлеглим вибір: або вони надають йому абсолютну владу урядувати на свій розсуд, без утручання бояр, або знаходять нового правителя.

Поставши перед вибором між громадянською війною і деспотією, майже всі стани Московії висловилися за сильного царя і закликали Івана повернутися до Москви й відновити правопорядок. У лютому почалися святкування, і Іван повернувся до Москви. Московити більше не могли скаржитися на його диктатуру, бо самі дали йому таку владу.

Тлумачення

Іван Грозний мав розв’язати страшенну дилему: визнання влади бояр означало піти на певні спустошення, а громадянська війна призвела б до іншого типу руїни. Навіть якби Іван переміг у такій війні, країна була б знищена і подрібненість землі була б іще більша. У минулому його зброєю був рішучий наступ. Але нині такий хід позначився б на ньому самому — що рішучіше він зіштовхнеться з ворогами, то гіршою буде загальна реакція.

Головна слабкість демонстрації сили в тому, що вона викликає обурення, і реакція на неї може зменшити ваші повноваження. Іван дуже креативно користувався владою й добре бачив, що єдиним шляхом до потрібної йому перемоги було псевдозречення. Він не силуватиме країну переходити на його бік, а запропонує їй вибір: або зречення і анархія, або абсолютизм. Аби посилити свою позицію, він пояснив, що віддає перевагу зреченню: «Не вірите? — запитав він. — А подивіться-но, що буде». Тоді всі повірили. Московія під час його місячної відсутності краєчком ока побачила той кошмар, що станеться через зречення — татарське вторгнення, громадянська війна, руїна. (Усе це відбулося вже після смерті Івана за часів Великої смути).

Вихід і зникнення — класичні способи контролю опцій. Ви даєте змогу людям відчути, як усе розпадеться без вас, і пропонуєте їм вибір: я відійду — і ви потерпатимете від наслідків, або я повернусь і диктуватиму свої умови. За такого методу контролю людським вибором, люди оберуть посилення вашої влади, бо надто вже неприємна альтернатива. Ви непрямо тиснете на них: у них залишається право вибору. А коли в людей є вибір, вони простіше потрапляють у вашу пастку.

Дотримання закону ІІ

Нінон де Ланкло, французька куртизанка XVII століття, вбачала певні переваги у своєму способі життя. Її коханці були королівського або аристократичного роду й платили добре, розважали її своєю дотепністю та інтелектом, задовольняли її найвитонченіші чуттєві бажання і поводилися з нею майже як з рівною. Таке життя було незрівнянно приємніше за заміжжя. Але ось 1643 року раптово померла мати Нінон, і у віці 23 років вона залишилася сама-самісінька в широкому світі — ні сім’ї, ні посагу, ні якогось опертя. Вона запанікувала і пішла в монастир, знехтувавши знаменитими коханцями. Через рік вона покинула монастир і переїхала до Ліона. Коли вона нарешті повернулася до Парижа 1648 року, коханці ринули до дверей її дому, бо вона була найдотепнішою і найбільш натхненною куртизанкою, і її всім бракувало.

Проте прихильники Нінон швидко виявили, що вона змінила свої манери та запровадила нову систему опцій. Герцоги, сеньйори й принци, які хотіли платити за її послуги, могли й далі це робити, але вони більше не диктували свої правила: якщо в неї був настрій, вона могла переспати з ними. За свої гроші вони купували тільки шанс. Якщо їй хотілося спати з ними лише раз на місяць, то так і мало бути.

Ті, хто не бажав ставати payeur[17], як їх називала Нінон, могли приєднатися до чималенької групи мучнів, як вона їх називала, тобто чоловіків, які відвідували її помешкання лише як друзі, шанувальники її дошкульних дотепів, її гри на лютні і товариства тогочасних інтелектуалів, зокрема Мольєра, Ларошфуко, Сент-Евремона. Але в мучнів залишалася можливість: час від часу вона обирала серед них favori[18], який ставав її безкоштовним коханцем, якому вона віддавалася на термін, який сама визначала: на тиждень, на кілька місяців, рідше на більш тривалий час. Payeur ніколи не міг стати favori, але й мучень не мав ніякої гарантії й міг залишатися розчарованим усе життя. Наприклад, поет Шарлеваль ніколи не користувався її прихильністю, але своїх візитів не припиняв, бо цінував її товариство.

БРЕХУН

Жив колись у Вірменії правитель, який був дуже допитливим, і, бажаючи нової розваги, розіслав по всій країні вістунів із таким оповіщенням: «Слухайте всі! Той, хто доведе, що він найнечуваніший брехун у Вірменії, отримає яблуко зі щирого золота з рук Його величності!» Звідусіль, із містечок і хуторів, до палацу потягнулися люди з усіх станів: князі, купці, селяни, священики, а також багаті й бідні, високі і низькі, худі й товсті. У країні не бракувало брехунів, і кожен розповів правителеві свою оповідку. Проте правитель усі ті брехні вже чув, і жодну з них не можна було назвати найвдалішою. Правителеві вже почала обридати ця нова затія, і він подумував відкликати змагання без оголошення переможця, аж ось постав перед ним бідняк у лахмітті з великим глеком під пахвою. «Чим можу прислужитися?» — запитав правитель. «Правителю! — звернувся до нього трохи збентежений бідняк. — Хіба ти не пам’ятаєш? Ти винен мені горщик золота, і я прийшов забрати борг». — «Ти взірцевий брехун та й годі, — спохмурнів правитель. — Нічого я тобі не винен!» Я — взірцевий брехун? — перепитав бідняк. — Тоді давай золоте яблуко!» Правитель, зрозумівши, що його одурили, спробував викрутитися: «Ні, ні! Ти не брехун!» — «Тоді віддай мені горщик золота, який ти винен мені, пане», — відповів хитрун. Правитель зрозумів, що йому ніде дітися, і віддав золоте яблуко.

Коли чутки про таку систему досягли верхів французького суспільства, на Нінон усі заповзялися. Нові правила куртизанки обурили королеву-матір і її двір. Проте жахливо для них було те, що чоловіків із її прихильників це не знеохотило — їх тільки побільшало, й у них дужче розпалилося бажання. Стало справою честі бути payeur, допомагати Нінон підтримувати триб її життя і яскравий салон, іноді супроводжувати її до театру, спати з нею, якщо вона цього захоче. Ще більше вирізнялися мучні, які втішалися її товариством задарма, і без особливої надії сподівалися стати колись її favori. Ця надія окриляла багатьох