Читати книгу - "Проби"

Мишель Монтень

ПРОБИ

Вибране

Переклав з французької Анатоль Перепадя

На марґінесах книг, на марґінесах життя

Мішель Монтень (Мішель Ейкем) — великий французький письменник і філософ-гуманіст, чільний представник пізнього Відродження у Франції, речник раціоналізму, скептицизму і толерантності; свої погляди він виклав у «Пробах» — творі автобіографічного характеру.

Народився письменник 1533 року в замку Монтень, департамент Дордонь. Батько його, П'єр Ейкем, був нащадок гасконських буржуа, що стали шляхтою, мати, Антуанетта Лупп, походила з роду португальських купців-вихрестів, що втекли від інквізиції. У викладі цього життєпису з огляду на роль Рабле як предтечі Монтеня доречно згадати, що за рік до народження Мішеля Рабле опублікував «Пантагрюеля», а коли йому було два роки — «Гаргантюа».

Ось ті місця, з якими було пов'язане життя Монтеня: Бордо, з колежем, не таким уже й блискучим для хлопця, знавця живої латини, і з магістратурою, де він служив до 1585 року; Париж, з його бурхливим політичним життям, де він за Генріха II і Карла IX провадив переговори під час релігійних воєн (залагодження чварів між різними партіями, присутність при дворі у момент розрухів у Гієні); замок Монтень, починаючи з «відставки» письменника (1571), не політичної, а суто філософської; нарешті подорожі до Швейцарії та Італії (1580–1581), де він лікувався від каменів у нирках і набирався «житейського досвіду».

Треба зазначити, що літературне життя Монтеня почалося після смерті його батька (1569).

Той спрямовував його перші кроки: змусив вивчити латину, найнявши німця Горштана, брав сина з собою, вирушаючи до королівського двору, влаштував його радником при Лічильній палаті в Періґе, схилив перекладати «Природну теологію» Раймунда Сабундського.

«Служити музам» Монтень наважився уже в літах, знуджений працею на посаді мера Бордо. З 1572 року він заходжується писати свої враження від прочитаного (особливо від античних авторів) і від пережитого, зібравши їх у книжку і назвавши «Пробами» (в оригіналі «Есеї», назва, яка згодом визнана літературним жанром). Перед нами один з перших літературних творів, написаних «від першої особи». Позбавлені гладкопису, викінченості, стрункості, «Проби» мають таку структуру і вимагають, щоб їх читали відповідно до їхнього титулу: це монтаж роздумів, занотованих у різні часи, прокоментованих в інші і тому не вельми зручних для лінійного читання.

Ці труднощі насамперед спричинені так званими трьома «верствами» тексту, себто шаром А (видання 1580 року, книги перша і друга), шаром Б (видання 1588 року, книги перша, друга і третя) і шаром В (додатки, внесені до бордоського примірника після 1588 року). Текстова діахронія дається взнаки, якщо навіть якесь швидке (чи цілими блоками) читання дещо стирає часову різницю написання. Хоч як важливо розрізняти ці ключові моменти, якими є дати згаданих видань, не слід забувати ще й те, що Монтень працював над текстом не один десяток років.

Одна з найперших вимог «Проб» (книга І, розділ VII «Про ледацтво») — це вимога вільного писання (і переписування): Монтень «плодить» свої «химери і фантастичних монстрів». Перші розділи становлять собою подобу якоїсь компіляції, антологію прикладів, які можна знайти в «уроках» доби. Цей аспект меншає в міру того, як ми заглиблюємося в текст, — і згідно з особистою еволюцією Монтеня, — при цьому ніколи не зникаючи. Авторське втручання робиться дедалі відчутнішим, тоншим, субтельнішим: а проте воно часто бере за відправну точку чужорідний елемент.

Отож треба відмовитися читати Монтеня «запоєм», тобто слід усвідомити, що це текст, який сам себе визнає як монтаж. Проте переробляти план «Проб» було б справою безнадійною. Критика обмежувалася здебільшого тим, що розглядала якийсь розділ чи групу розділів і підкреслювала брак структури у «Пробах», удаючись до таких образів: незавершена архітектура (А. Ґлозер), гірлянда, бастіон (М. Бютор), спіраль (А. Компаньйон), концентричні кола (Ж. Пуле). Отакі вони, метафори, щодо неспроможності читати текст, у якому видно шви, що приховують усі сліди його глибокої структури.

Помер Мішель Монтень 1592 року, коли йому було п'ятдесят дев'ять років, сім місяців і одинадцять днів віком, під час меси у родинній капличці, і поховали його в бордоській церкві фельянтинок. Посмертне видання, здійснене за копією рукопису, переданого палкій шанувальниці письменника, вийшло 1595 року в Парижі заходами цієї ж таки мадемуазель де Ґурне.

Успіх Монтень здобув уже у своїх сучасників. У наступні віки навколо його спадщини велася суперечка. Якщо Блез Паскаль ще закидав авторові марноту і гординю, а Жан Жак Руссо — нещирість, то Вольтер захоплено вітав його, називаючи своїм предтечею.

Мішель Монтень був серед перших філософів, які з досі панівної в науці латини перейшли на живу, людову французьку мову. Виявляючи змалку неабияке мовне чуття, він надав у своїй книзі на майже півтори тисячі сторінок нового блиску рідному слову й змусив його вивчати і поза межами Франції. Там, де не вистачало французького, письменник тулив гасконське слівце. Оскільки наукові терміни в XVI сторіччі були ще не вироблені, то навряд чи була б рація, на думку тлумача цього тексту, модернізувати його в перекладі, як це робили інші перекладачі, а тим паче, приписувати щось від себе.

До того ж, у «Пробах» майже старофранцужчина. Щоб читач відчув їхній несучасний дух і колорит, перекладач дозволив собі використати деякі маловживані слова, запозичивши їх із давньоукраїнської мови. Звідси поява таких слів, як читальник, шатня (гардероб), льос (доля, зі словника неокласиків), баніта, баніція, банітувати (вигнанець, вигнання, вигнати — слова в нашій мові з Хмельниччини, а може, й давніше), ощадок (пощада), карати горлом (страчувати), бакаляр (колись у нас, як і в поляків, учитель, учений-педант), кружґанок (галерея круг дому), зацний (славний, доброчесний) тощо.

Від перекладача

ПРОБИ

Вибране

Переднє слово до читальника

Перед тобою, читальнику, щиросерда книга. Вона одразу застерігає тебе: я не ставив собі ніякої іншої мети, опріч сімейної і приватної. Про якийсь пожиток тобі чи про свою славу я і гадки не мав. Такий намір понад мої сили. У цій книжці я намагався будь-що потішити свою рідню та приятелів: хай вони, як мене не стане, чого ждати вже недовго, віднайдуть у ній печать моєї вдачі та моїх дум і завдяки цьому доповнять і воскресять мій образ, що залишився в їхній пам'яті. Якби я писав на те, щоб запобігти у громади ласки, то вичепурився б і показав себе при повній параді. Та мені хочеться іншого: хай мене бачать у моїй простій, природній і