Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Звучить як дешева відмовка, але добре, — погодилася я та знову показалася з-за Юрії.

Вирішивши, а точніше придумавши, якесь виправдання моїм особливостям, Юрія зайшла на територію Університету Магії, що я повторила за нею. Не знаю через що саме ми ловили на собі стільки поглядів та уваги. Можливо причиною було те, що Юрія мала білосніжне волосся та фіолетові очі, а може через мене саму. Але ці погляди в більшості були зацікавленими, а не глузливими, тому за якусь мить я просто звикла до цього. Не минуло й хвилини після того, як ми зайшла на територію університету, як навколо залунали удари дзвону. Дивно, та ніяких веж із ними я не бачила. 

— Пора на заняття, Діано, — прокоментувала почуте Юрія, після чого всі навколо різко припинили займатися своїми справами та пішли до будівлі університету. — Дійдемо до необхідного кабінету, і там тобі доведеться почекати на мене за дверима. 

Коридори Університету Магії були високі та широкі, і виглядали дуже дорогими. Деінде там можна було побачити портрети різних людей, як я зрозуміла — колишніх викладачів, що, судячи з дат під картинами, вже давно були мертві. Та картини були незвичайні, і на кожній з них людина, що там зображувалася, трішки рухалася. Як мені пояснила Юрія, то такі картини малюють використовуючи кров людини, яку хочуть зобразити. І особливість цих картин обмежувалася незначними рухами людей на них. Розмовляти чи якось реагувати на навколишній світ вони не могли.

Пізніше, коли ми дійшли до необхідного місця, Юрія залишила мене в коридорі та зайшла до якогось кабінету. Стояти в коридорі я залишилася не сама, а ще з близько двадцяти молодих чоловіків та жінок, що оцінюючи на мене дивилися. 

— Бляха, — просичала я крізь зуби сама собі, коли вже минуло понад годину, як я була змушена стояти на місці як вкопана. Юрія багато чого мені не сказала на рахунок моєї нової благородної роботи. — Приб'ю її вдома. 

— Це займає близько півтори години, — промовив чоловік в коричневому плащі та з викривленим мечем на поясі. — Саме через цей час мають знову пролунати дзвони. 

Йому було років під тридцять, що робило його ледь не найстаршим тут. І виглядав він так, наче вже звик до подібного стояння в коридорах. 

— Завжди доводиться чекати на них ззовні? — запитала я, щоб скоротати час за розмовою.

— Іноді будуть пускати до аудиторії, щоб взяти участь у навчанні, але в більшості випадків доведеться очікувати за дверима, — відповів він та прискіпливо поглянув на мене. — Дивна ти якась. Від якого ордену тебе найняли? Чи може ти із лицарів-слуг та не маєш ордену?

І що мені йому казати? Якщо скажу, що взагалі не лицар, то це ж не виявиться порушенням якогось закону чи ще чогось такого? Знову довелося поганим словом згадувати Юрію, що так нічого нормально і не пояснила. 

— Я поклялася берегти цю таємницю, — збрехала я із серйозним обличчям. 

— Як знаєш. Клятви потрібно поважати, — схвально кивнув він.

На щастя вже скоро пролунав дзвін, після якого з аудиторії, як назвав це приміщення чоловік, почали виходити студенти. Юрія вийшла однією з останніх, і мала гарний настрій, аж поки її ззаду хтось не штовхнув плечем проходячи повз. 

— Безумна відьма, — промовила до моєї подруги якась дівчина років двадцяти, що носила зелену мантію та зображення ворона на ній. Слідом за нею пішов і той лицар, з яким я раніше встигла перекинутися словами. 

— Ну ось, Діано, так мене тут, як правило, і називають, — майже байдуже промовила Юрія, дивлячись услід дівчині, яка штовхнула її. 

— Коли це ти стала такою терплячою? — здивувалася я тому, що на обличчі Юрії навіть не з'явилося її упізнаваної посмішки, яка передрікала щось безумне. 

— Намагаюся тримати себе в руках, — відповіла вона та поглянула на стіну коридору, на якій горіла закріплена там свічка. — Пора йти до бібліотеки. 

Якщо чесно, то я все більше шкодувала через те, що погодилася ходити з нею до університету. Мене мучило дивне відчуття безцільності мого життя, що лише посилювало ту порожнечу в душі. Раніше мене вела ціль вижити та дістатися Євіанни, а тепер… Мабуть, коли й будинок мій відремонтують, то і зовсім не розумітиму заради чого жити. Але все ж відчуття боргу перед подругою поки що було сильнішим за цю безцільність.

Схоже, що свічки, які були на багатьох стінах, показували час до наступного заняття, завдяки позначкам на них. Вони горіли одномірно, а всі студенти час від часу на них дивилися. Якби я могла відчувати магію по запаху, то, мабуть, вже б затулила собі носа, от настільки тут все було нею просякнуто.

А коли ми зайшли в бібліотеку, я на якусь мить завмерла на місці. Книг тут було тисячі, якщо не більше, і всюди були студенти, які шукали необхідні екземпляри на високих полицях. За столами сиділо безліч людей та читали.

Коли Юрія почала шукати необхідну їй книгу, я помітила, що лицарі, які були тут, теж брали їх. Саме тому я дозволила і собі взяти одну, з описом різних міфологічних, а насправді цілком собі існуючих, істот. 

— Ходімо за той стіл, вказала Юрія на дальній куток людної бібліотеки. — Там менше галасу. 

Перед тим, як сісти за стіл, ми пройшли повз двох дивних студентів. Один намагався дістати книгу з найвищої полиці за допомогою левітуючої табуретки, ніжка якої поступово покривалася тріщинами: мабуть, подібна магія не серед його талантів.