Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Нарихтовують шлею,

Борозну мітять нову,

щоб рівніш якомога. Лається дід на руйновище,

скаржить на бога.

— Що ж ти,— каже,— всевишній,

Де ж той колос колишній?

Що ж воно мерхнуть сонця твої і зодіаки?

Що ж не здихають в побоїщі заводіяки?

Щоб їх,— каже,— люто-кривавих,

Побило та закачало...

А поле знову родило,

Поле собі мовчало.

•ї» іН

*

В степах і долинах, по білених росах Високі могили в тривожному сні,

Високі кургани, де болі, та рани,

Та крик журавлів повесні.

Насипано їх висоту серед бою,

Щоб добрі нащадки їх добре ім’я берегли,

На білених росах клекочуть далекі орли, Клекочуть далекі орли.

В полях Берестечка 1 поховано прадідів кості,

І гомін козацької слави вкриває високий

курган,

І дума народна пливе понад ними в туман,

Пливе понад ними в туман.

Пилявці, і Корсунь2, і Жовтії Води3 Кудганними сурмами сурмлять у вись,

На стежках минулого маки червоні сплелись,

В вінки заплелись.

Візьму собі в серце їх долю й неволю,

Піду у дорогу, в дорогу надій і прощань,

По білених росах, по щебету синіх світань,

По щебету синіх світань.

І легше від того зітхнеться, і серце заб’ється,

Що я не один-одинокий іду до вечірніх багать, Високі могили з вітрами вночі гомонять,

З вітрами вночі гомонять.

7.ІХ 1969 р., Коича-Озерна

Ходять птиці по синю воду,

По білі роси та полуниці.

Ходить душа моя в спеку й негоду З ними попить з однієї криниці.

І на пташиній тій мові щирій Зеленню снована йде розмова.

З рук моїх стелиться теплий вирій, З синіх крилечок мені обнова.

Глибшим на диво стає світання, Б’ється в гармонії жилка кожна.

З того єднання а чи братання Можна любити й летіти можна.

Тепер усе по-іншому бринить.

Русяве поле під промінням теплим, Земна глибінь, і далечінь життя,

И трава черлена дишуть триєдино.

І струнить день на скрипочках малих У зрячім серці, де високий серпень Душі МОЄЇ, ІЮШІОЇ відмін,

Стоїть и дворі і в щедрості дарує Усе, що я спромігся донести,

Що не віддав нікчемності і лжі, Немов святиню на твердих руках, Попалену, але свою до скону.

Мій серпню чорнобровий, все віддай, Не приховай, не прихитруй нічого

І лиш клечальну пісню збережи На день обжинку й чесного змолоту.

КИЄВУ

1

Як вдивляюся в очі тобі, недремному,

Як проходжу майданами палахкотючими,— Булава Богданова в реві суремному Золотіє над поверхами і тучами.

І Шевченкові думи, збудивши історію, Розірвавши закови несамовиті,

Запинають минуле габою суворою І дзвенять тобі, Києве, в бронзі відлиті.

Ще рости мені довго піснями неспалими,

Як дитині, що світ пізнає азами,

Під твоїми сивими Арсеналами,

Що посічені кулями і сльозами.

Із твоїми мостами зеленистими,

Із твоїми устами голосистими!

2

Із тих в’юнких зелених діб,

Щоб знати світ багатомовий,

Я воду пив і їв твій хліб,

Студентський пай двухсотграмовий; Чумиза, й чорні сухарі,

І чай з «титана» був на вжитку В тіснім, завзятім гуртожитку,

Де ми навчались до зорі.

Я знав тепло твоїх долонь, Революційних днів підмогу,

Снагу, і мрію, і дорогу,

І світло зночі, і вогонь,

Була робота і мета,

І подих твій лягав на скроні, -Відпаленіли ті літа,

Відтупотіли юні коні!

Прийшла знедоленість крута Війною чорною в розгоні...

З

Ми пішли в твої завали,

у траншеї, в затінку,

Ми тебе обороняли,

наче батька й матінку. За Ірпінь і Голосіїв,

3 браттями віджилими, Нам бомбьожок голосіння

рвало серце з жилами.

І сивини вдів ночами,

де вмирали сироти,

Нас підводило ключами —

кату яму вирити!

Все минуло. Над руїни

інша доля значиться, Глянеш в небо України,

пригадаєш — плачеться!

4

Виходиш гордо у житті З ночей на виблиски круті Тисячолітнього змужніння,

Нехай побачить покоління Тебе, в високій правоті.

Я принесу тобі з надбань Шовки небес, цвіти світань,

Загляну в очі близько-близько,

Моєї юності колиско,

Ти думу спогадом не рань.

З твоїх ясних високих гір Я бачу твій орлиний зір,

Човни, й щити, і далі милі,

І сонця злет,на синій хвилі,

І серця злет,— мені повір...

Зітхають парки, мліє мла,

Здіймаєш в небо два крила,

Нехай позаздрять Рим і Троя,

Що Зірка воїпа-гсроя Тобі па груди прилягла.

Пливуть шляхи, як ручаї,

І в пурпуровій течії Виходить люд, забувши рани,

На гори, на святі майдани,

На площі вічності твої!

* *

*

Серпень душі моєї

підійшов за хвилину,

Підійняв усі думи

від сповиточку Й ненаписану пісню,

"як маленьку дитину, Розмалював на листочку.

Серпень душі моєї

вийшов у путь щасливу — Понад обвали світу Сіять безмежну ниву...

ТЕПЕР, СКАЖУ Я ВАМ...

Тепер, скажу я вам, так не читають віршів, Як ми читали їх у дні мої не гірші,

А може, й кращі з тих, що доля повела,

Де друзів рій шумний збирався до стола,

І вірш, піднявши вніч крильцята сизопері, Братався з образом в житті, а не в папері-, Він по столу ходив на жилавім припоні, Клював метафори в неписанім законі І в молодім натхненні протиріч Снував в епітети до темно-карих віч.

І друзів посмішка була за знак-печатку,

І мїсяць-молодик просив читать спочатку.

0 віршу мій малий! Твоя не стерлась дата. Тепер хоч пишуть в нас, не відчувають свята. Шухляди — на ціні, не широчінь крила,

Бо кожен при собі, владар кутка й стола.

1 зиркають з-під вій, немов пече обида,

Щоб вірш не перебіг, не дай бог, до сусіда.

А він собі росте, і серце рве юначе,

І з воскресінь — кричить, грозиться й гнівно

плаче...

ГРУЗИНСЬКИМ ПОЕТАМ

Повелось: не карбувати в знаки, Пить любов, як сонце п’є росу.

Ви беріть душі червоні маки,

А лишіть життєвих лоз красу.

Ви беріть вишневі заметілі,

Нашу мову, куту з блискавиць.

Де живуть орли Гурамішвілі

До полтавських горнуться криниць. Ви беріть шляхи оці веселі,

Теплі вруна, прозелень і яр,

Та й з’єднаєм ритми Руставелі І Тараса Прометеїв жар.

І в диханні буйної епохи,

Де майбутнє мчить без передмов, Кажуть, сум не ділиться нітрохи, Тож поділим мужність і любов.

І полічим дальній шлях по птицях, Та вкладемо братності покіс,

Тільки б вік в жорстоких таємницях В кашу хату горя не приніс.

В нас однакі трударі у полі, Вболівання й радощі рясні,

І одні у нашій спільній долі Крізь століття