Читати книгу - "Вибрані романи"

— Але якщо ти знову почнеш...

— Ні-ні, не почну!

— Ну, гаразд, то що мені йому сказати?

— Скажи «так»!

— Але він тоді подумає, що зі мною легко...

— Тоді скажи йому «ні»!

— Але ж він...

— Так, розумію, він видається тобі хлопцем гарним і симпатичним. То скажи йому «так» і не вдавайся до кокетування, бо з цього не буде нічого доброго. Скажи йому «так». Зрештою, вельми сумнівно, що ти знайдеш кращу партію. Раміро дуже добре забезпечений, він один син у батька...

— Я про це не думала.

— Але я подумала, Росо, й це те саме.

— А про мене не казатимуть, Туло, що я ганяюся за нареченими?

— Казатимуть — і слушно.

— І в який же це раз, Туло?

— Та хоч і в сотий. Ти хочеш мати нареченого, й нема нічого дивного в тому, що до тебе часто залицяються. Недарма ж Бог створив тебе такою гарненькою.

— Не жартуй!

— Ти ж добре знаєш, я не жартую. Добрим це нам здається чи поганим, але нас попереду чекають або шлюб, або монастир. Ти не маєш покликання стати черницею. Бог створив тебе для життя у світі й для створення домашнього вогнища... Тобто тобі судилося стати матір’ю родини... Монастир — не для тебе. Тому скажи йому «так».

— А ти?

— До чого тут я?

— Що ти потім...

— Про мене не думай, я дам собі раду.

Наступного дня після цієї розмови між Росою та Раміро виникли взаємини, які називають любовними. З того ж таки дня почалася й самотність Хертрудіс.

Обидві сестри, які втратили батька й матір ще в ранньому дитинстві, жили в дядька по материнській лінії, священнослужителя, що не утримував їх, бо вони отримали невеличку спадщину, яка давала їм скромні засоби на прожиття, але він давав їм добрі поради за столом, під час трапези, дозволяючи їм, проте, жити так, як підказував їхній розум. Ті добрі поради, які він їм давав, він брав із книг, тих самих, що допомагали дону Прімітіво готуватися до своїх проповідей, які він виголошував нечасто.

«Крім того, — цілком слушно міркував дон Прімітіво, — чому я повинен повчати їх та втручатися в їхні інтимні почуття? Ліпше не говорити з ними надто багато, не намагатися відкривати їм очі. Хоч... Відкривати їм очі? Оце сказав! Та вони в них завжди відкриті, а надто в жінок. Ми, чоловіки, анічогісінько не знаємо про ці речі. А ми, священики, тим більше. Усе те, що ми вичитуємо з книжок, — дурниці. Але Тула навіює мені справжній страх... Перед нею я не смію, я не смію... Ця дівчина ставить такі запитання! І дивиться на мене так серйозно, так серйозно... Своїми сумними, сумними великими очима — очима моєї сестри, очима моєї матері — царство їм небесне! — дивиться таким жалібним поглядом, що в мене серце завмирає!.. Очима дуже серйозними й водночас такими, що сміються нишком. Здається, вони кажуть мені: „Не верзи більше, дядьку, дурниць!“ То демон, а не дівчина! Я досі пригадую той день, коли вона наполягла піти послухати оту мою невеличку проповідь. Які хвилини довелося мені тоді пережити, Ісусе Христе! Я весь час намагався відводити від неї очі, щоби не спіткнутися на слові. Але це мені не вдавалося, бо вона своїх од мене не відводила! Те саме відбувалося зі мною у присутності її святої матері, моєї сестри, і моєї святої матері, царство їм небесне! Я ніколи не міг проповідувати, коли вони мене слухали, й тому завжди просив їх не приходити на мої проповіді. Мати приходила, але потай, нічого мені не кажучи, й ховалася за колоною, де я не міг її бачити, й потім нічого не казала мені про мою проповідь. І те саме робила моя сестра. Але я знаю, вона думала, хоч і була щирою християнкою: „Яких дурниць можуть наговорити чоловіки!“ І те саме думає ця дівчина, я анітрохи не сумніваюся. То щоб я перед нею проповідував? Давав їй поради? Одного разу я вже почув, як у неї вихопилося: „Яких дурниць можуть наговорити чоловіки!“ — вона мала на увазі не мене, але я її зрозумів...»

Бідолашний панотець відчував глибоку пошану, змішану із захватом, до своєї небоги Хертрудіс. Він мав відчуття, що мудрість у їхньому родоводі передавалася по жіночій лінії, що його мати була розумним провидінням у домі, в якому він виріс, а його сестра, хоч і недовго, була таким самим провидінням у своєму домі. А щодо своєї іншої небоги, Роси, то вона цілком задовольнялася протекцією та опікою сестри. «Але якою гарною створив її Бог, хвала Йому навіки, — казав він собі. — Ця дівчина або вийде заміж за кого їй захочеться, або сьогоднішні молодики не мають очей під лобом».

Й одного дня Хертрудіс, після того, як Роса підвелася з-за столу, вдавши, ніби почуває себе не дуже добре, залишилася наодинці з дядьком, сказала йому:

— Мушу повідомити вас, дядьку, про одну дуже серйозну річ.

— Дуже серйозну... дуже серйозну... — і бідолашний панотець геть розгубився, бо йому здалося, ніби завжди такі дуже серйозні очі племінниці тепер лукаво сміються.

— Атож, дуже серйозну.

— Ну то розповідай мені, дочко, що там сталося, бо ми з тобою тут утворюємо щось подібне до сімейної ради.

— Справа в тому, що Роса вже має нареченого.

— І це все?

— Але цілком формального нареченого, дядьку, ви зрозуміли?

— Отже, мені доведеться їх обвінчати.

— Очевидно!

— І якої ти думки про того її нареченого?

— Ви ще не запитали мене, хто він такий...

— А навіщо мені запитувати, коли я майже нікого не знаю? Тож краще скажи мені, якої ти про нього думки і яким він тобі видається?

— Але я теж його не знаю.

— Але хто він, ти принаймні знаєш?

— Авжеж, знаю, як його звуть, знаю, з якої він родини, і...

— Цього досить. І що ти можеш про нього сказати?

— Що він добра партія для Роси й що вони покохають одне одного.

— А хіба вони ще не кохають одне одного?

— А хіба ви, дядьку, вірите в те, що такі взаємини починаються з кохання?

— Так кажуть, дівчино, кажуть, ніби це приходить, як спалах блискавки...

— То пусті балачки, дядьку.

—