Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Містер Доннеллі? — скрикнула я, і в моєму горлі захрипів жах. О ні. Ні, ні, ні.

— Правильно. Ви орендували в мене човен, міс. Я не хотів, щоб ви пускали той клятий човен на воду. Самі знаєте, не хотів. Дякувати Богородиці, ви в нормі. Ми думали, що ви втопилися в озері, — з жахом зізнався він.

— Який сьогодні день? Який рік? — згорьовано спитала я. Роззирнутися довкола, щоб пересвідчитися самій, я не могла. Не хотіла бачити. Я таки стала накарачки, сяк-так звелася на ноги й незграбно почалапала назад, у воду.

— Ви куди? — спитав Джим Доннеллі. Не Еймон Доннеллі. Джим Доннеллі, який жив у хатинці біля причалу і здав мені в оренду човен. Дві тисячі першого року.

Я впала в озеро, відчайдушно жадаючи повернутись і водночас не бажаючи визнати, що пішла звідти.

Чоловік різко підвів мене.

— Що ви робите? Чи ви з глузду з’їхали?

— Який сьогодні день? — крикнула я, борючись із ним.

— Шосте липня, — проревів він, обхопив руками верхню частину мого тулуба й потягнув мене назад, на берег. — П’ятниця, хай йому трясця!

— Який рік? — видихнула я. — Який рік?

— Га? — невпевнено сказав він. — Дві тисячі перший. Ми шукали вас понад тиждень. Десять днів. Ви так і не повернулися на берег. Човен і все інше просто зникли. Коли з вашою автівкою розібралися ґардаї[56], приїхали з компанії оренди машин і забрали її.

Він показав на автостоянку, якої не існувало, коли Томас жив у Ґарва-Ґлібі. Коли Оїн жив у Ґарва-Ґлібі. Коли я жила в Ґарва-Ґлібі.

— Ні, — заридала я. — О ні.

— Тут були ґардаї. Вони прочесали озеро за допомогою обладнання. Навіть водолазів запускали, — сказав він і захитав головою. — Що сталося?

— Вибачте, — відповіла я. — Я справді не знаю, що сталося. Справді.

— Може, мені комусь зателефонувати, мем? Звідки ви, в біса, взялися? — стиха промовив він, намагаючись обережно завести мене до своєї хатинки, до тепла, до дзвінка, який йому не терпілося зробити. Я хотіла, щоб він пішов. Але Джим Доннеллі міцно обіймав мене за плечі й відводив від озера. Мені треба було повернутися до води, шубовснути під поверхню й повернутися до минувшини, до місця, яке я покинула, до життя, яке втратила.

Втратила. Зникла. Раз — і нема. Один вдих, одне занурення — і я померла й народилася знову. Ліам спробував мене вбити. Це він і вчинив. Він забрав у мене життя. Забрав кохання. Забрав родину.

— Що з тобою сталося, дівчинко?

Я, надто згорьована, щоб говорити, хіба що похитала головою. Я вже переживала все це. А цього разу мені не могли допомогти Томас і Оїн.

26 квітня 1922 року

Енн нема. Вже десять днів як нема. Я повернувся до Ґарва-Ґліба ввечері в неділю, шістнадцятого. У моїй оселі царював хаос. Меґґі тримала в обіймах Оїна, охопленого лихоманкою й недужого. Через плач кожен вдих давався йому нелегко. Меґґі була така згорьована, що ледве могла на мене поглянути, та вона пробурмотіла одне слово — «озеро», — і я гайнув за двері й побіг між деревами на берег, де Роббі й Патрік прочісували узбережжя в пошуках тіла Енн. Роббі, силкуючись пояснити непоясненне, розповідав, що сталося за день, і ридав.

Ліам спробував заштовхати Енн під дулом рушниці в човен на озері, а Роббі вистрелив у нього. Коли Роббі вбіг у воду, щоб відтягнути від неї Ліама, Енн уже зникла.

Роббі сказав, що годину обшукував воду. Знайшов лише її взуття. Він гадає, що Енн втопилася, та я знаю, що сталося. Вона зникла, проте не загинула. Намагаюся втішитися цим.

Роббі затягнув Ліама назад до хати, а там Бріджид постаралася його доглянути. У Ліама було кульове поранення у плечі, і він утратив багато крові. Але житиме.

Я хочу його вбити.

Я вийняв кулю, промив і зашив рану. Коли він закричав від болю, я показав йому морфій і не дав.

«Томасе, будь ласка, — застогнав він. — Я скажу тобі все. Геть усе. Будь ласка».

«І як ти полегшиш мій біль, Ліаме? Енн зникла, — процідив я крізь зуби. — Я дозволяю тобі жити. Але твого болю полегшувати не стану».

«То була не Енні. Вона не була Енні. Присягаюся, Томмі. Я намагався тобі допомогти», — простогнав він.

Бріджид стверджує, що знайшла в шухляді Енн «план», список дат і обставин, що описують у загальних рисах убивство Майкла Коллінза. Що сталося з тими сторінками, Бріджид не знає. Вона сказала, що їх забрав Ліам, а він сказав, що, напевно, загубив їх в озері. Вони обоє впевнені, що моя Енн була самозванкою. Вони мають рацію. І водночас жахливо помиляються. Мені хочеться обома руками схопити Ліама за шию й оглушливо завити йому у вуха.

«Вона була схожа на Енні. Проте не була Енні», — твердо заявив він, хитаючи головою.

Раптом я усвідомив дещо жахливе.

«Звідки ти це знаєш, Ліаме? — прошепотів я, майже боячись це спитати, та все ж сповнений запаморочливої впевненості в тому, що нарешті дізнаюся правду. — Чому ти так певен?»

«Тому що Енні мертва. Вже шість років як мертва, — зізнався він. Шкіра в нього була волога, а очі виражали благання. Я почув, як наближається Бріджид, човгаючи до кімнати, у якій я облаштував лікарню, і підвівся, грюкнув дверима й замкнув їх. Я не міг мати справу з Бріджид. Поки що не міг.

„Звідки ти знаєш?“ — спитав я.

„Я був там, Томасе. Бачив, як вона померла. Вона була мертва. Енн була мертва“.

„Де? Коли?“ — закричав я так гучно, що мій голос відлунив у моєму просякнутому смутком мозку.

„У головпоштамті. Під час великоднього тижня. Доку, прошу, дай мені щось. Від болю я не можу нормально думати. Я тобі скажу. Та ти мусиш мені допомогти“.

Я мовчки, неакуратно вгородив йому в ногу шприц і впорснув морфій, а тоді витягнув шприца й відкинув геть, тимчасом як Ліам безвільно опустився на ліжко, на якому перебував. Йому так полегшало, що він тихо засміявся.

Я не сміявся. „Говори!“ — проревів я, і його сміх обернувся на гіркоту.

„Гаразд, Томмі. Я тобі скажу. Скажу“. — Він важко видихнув: його біль відступав, а розум полинув деінде. Кудись далеко. Я бачив це в його очах, у