Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

„Тієї останньої ночі… в головпоштамті ми всі намагалися бути безтурботними. Намагалися поводитися так, ніби нам було байдуже, що на нас от-от обвалиться дах. Полум’я охопило всі входи, крім того, що був на Генрі-стріт, а йти вздовж Генрі-стріт — все одно, що, трясця, бігти смугою перешкод. Чоловіки бігали зі зброєю, стріляли на звуки й водночас один одному в спину. Я був останній. Деклан уже пішов уперед разом із О’Регіллі. Вони хотіли спробувати розчистити Мур-стріт для всіх інших, але відразу надійшла звістка, що їх усіх перестріляли. Мій менший брат, хай йому біс, завжди рвався геройствувати“.

Я відчув, як у мені здіймається спогад, густий і гарячий, як дим, що наповнював мені легені, коли я пішов тієї далекої суботи на Мур-стріт, шукаючи друзів. Двадцять дев’яте квітня 1916 року було найгіршим днем мого життя. До сьогодні. Сьогодні було гірше.

„Конноллі сказав мені простежити за тим, щоб усі вийшли з головпоштамту, перш ніж я евакуююся, — вів далі Ліам. Його голос сповільнився від морфію. — То була моя робота. Я мав дивитися, як бійці один за одним рятуються втечею, ухиляючись від куль і перечіпаючись через тіла. Тоді я й почув її. Раптом вона опинилася там, у головпоштамті, й пішла крізь дим. Вона мене налякала, Томасе. Я був напівсліпий і такий утомлений, що й рідну матір застрелив би, якби вона підійшла до мене ззаду“.

Я зачекав, поки він скаже її ім’я, та коли він це зробив, відсахнувся.

„Це була Енні. Не знаю, як вона повернулася до пошти. Там було пекло“.

„Що ти зробив?“ — прохрипів я.

„Я її застрелив. Я не хотів. Просто зреагував. Вистрілив у неї кілька разів. Став біля неї на коліна, а в неї були розплющені очі. Вона пильно дивилася на мене, і я вимовив її ім’я. Та вона була мертва. Тоді я вистрелив у неї знову, Томасе. Просто щоб упевнитися, що вона реальна“.

Я не міг на нього дивитися. Боявся, що зроблю з ним те, що він зробив із Деклановою Енн. Із матір’ю Оїна. З моїм другом. Я згадав безумство тієї ночі. Виснаження. Напруження. І зрозумів, як це сталося. Тоді я зрозумів би. Тоді я простив би йому. Та він шість років мені брехав і спробував покрити свої гріхи новим убивством.

„Я забрав її шаль — вона тримала її в руках: у головпоштамті було надто спекотно для тієї шалі. На ній не було ні краплинки крові“. Це його явно досі вражало. Я скривився, уявляючи, скільки крові мало натекти під її продірявленим кулями тілом.

„А її перстень?“ Тепер мені все було цілком зрозуміло.

„Я зняв його в неї з пальця. Не хотів, щоб хтось знав, що то вона. Я знав, що її тіло згорить, якщо я його залишу в головпоштамті, і ніхто ніколи не дізнається, що я накоїв“.

„Окрім тебе. Ти знав“.

Ліам кивнув, але його лице було порожнє, наче він так довго мучився гострим почуттям провини, що від нього зосталася сама порожня оболонка.

„Тоді я вийшов. Із шаллю Енн у руках і її перснем у кишені дійшов до Генрі-плейс. Відчував, як повз мене зі свистом летіли кулі. Я хотів померти. Та не помер. Каванаг затягнув мене в будинок на Мур-стріт, і решту ночі я проривався від будинку до будинку в напрямку Секвілл-лейн разом із кількома іншими. Шаль я покинув у купі уламків, а перстень лишився в мене. Відтоді я завжди носив його в кишені. Чому, не знаю“.

„Завжди?“ — з недовірою перепитав я. Як таке можливо? Коли я востаннє бачив Енн, перстень був на ній. Моя Енн. Моя Енн. У мене підкосилися ноги, і я ледве втримався на ногах.

„Ти, напевно, помітив, що такий самий перстень був на Енн“, — застогнав я й затулив обличчя руками».

«Ті гади англійці про все подбали, еге ж? Бісові шпигуни. От лише на мене вони не розраховували. Я від початку знав, що то не вона. Казав тобі, доку. Та ти й слухати не хотів, пам’ятаєш?»

Я різко підвівся, від поспіху перекинувши стілець, і відійшов від Ліама, щоб не придушити його, доки з його обличчя не зникне вираз праведного гніву.

Енн розповідала мені, що дід — Оїн — віддав їй перстень разом із моїм щоденником і кількома знімками. То були часточки життя, яке він хотів, щоб вона повернула. Ох, Оїне, безцінний мій хлопчику, сердешна моя малече. Йому доведеться дуже довго чекати на нову зустріч із нею.

«Де її перстень зараз?» — знесилено спитав я.

Ліам витягнув його з кишені й простягнув мені; від того, що він здихався персня, йому явно полегшало. Я взяв з його рук перстень, із подивом силкуючись усвідомити, що колись віддам його Оїнові. Врешті-решт Оїн віддасть його Енн, своїй онуці, а вона, ніколи не знімаючи його з пальця, опиниться в Ірландії.

Та цей розділ уже було прочитано, а моя роль у плині хвиль майбутнього й минулого вже добігла кінця. Моя Енн перетнула озеро й повернулася додому.

«Чому ти вистрілив у Енн торік у червні, як возив зброю на озері й побачив її? Я не можу цього збагнути», — поцікавився я, шукаючи останній шматочок головоломки.

«Я думав, що її не існує насправді, — пробурмотів Ліам. — Я бачу її всюди, куди йду. Вбиваю Енн знов і знов, а вона знов і знов повертається».

О господи. Якби ж то вона повернулась. Якби ж то.

Наступного ранку я наказав Ліамові піти геть з мого будинку. І більше ніколи сюди не повертатися. Пообіцяв йому, що інакше вб’ю його сам. Запропонував Бріджид піти з ним. Вона залишилась, але ми обоє знаємо, що вона шкодує, що не пішла. Я не можу змусити себе простити її. Поки що не можу.

Я ще не знаю, як житиму далі. Мені боляче дихати. Боляче розмовляти. Ходити взагалі нестерпно. Я нічим не можу втішитися. Не можу втішити Оїна, який геть цього не розуміє. Він увесь час питає мене, де його мама, а я гадки не маю, що йому сказати. О’Тули наполягають на тому, щоб замовити для неї службу, хай навіть тіла й немає. Отець Дарбі