Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Що, стрілятимеш у мене знову? — спитала я гучним і дзвінким голосом. Я сподівалася, що Роббі це почує й урятує мене. А тоді відчула спалах сорому й помолилася, щоб Роббі залишався подалі від цього. Мені не хотілося, щоб він загинув.

Ліам примружив очі й схилив голову набік, роздивляючись мене й не опускаючи рушниці, яку тримав на згині ліктя.

— Гадаю, що так. Просто ти все повертаєшся й повертаєшся. Енні, дівчинко, в тебе дев’ять життів.

— Енні? Ти сказав Бріджид, що я якась інша людина. А чи сказав ти їй, що намагався мене вбити? — зухвало поцікавилася я.

На його обличчі промайнув страх, і його руки міцніше взялися за зброю.

— Я не мав наміру в тебе стріляти. Принаймні першого разу. То було випадково.

Я витріщила очі, нічого не розуміючи, не вірячи тому, що почула, й злякавшись навіть сильніше, ніж до цього. Про що він говорить? Перший раз? Скільки разів він намагався вбити Енн Ґаллагер?

— А на озері? То було випадково? — спитала я, намагаючись усе збагнути.

Він, нервуючи й пильно дивлячись, підійшов до мене.

— Я думав, що то туман із мене знущається. Та ти існувала насправді. Броді й Мартін теж тебе бачили. І ми забралися звідти к бісовій матері.

— Я загинула б, — сказала я. — Якби Томас мене не знайшов, я загинула б.

— Ти вже мертва! — прокричав він, раптом спалахнувши, і я здригнулась і незграбно позадкувала.

— Тепер пройди попід отими деревами, — наказав він. Коли Ліам показав на дерева, в нього затрусилася рука, і я усвідомила, що він теж боїться. — Я чув, що в трясовині поховано одного з моїх хлопців. Туди ми й прямуємо, через озеро.

Я нікуди з ним не збиралася. Ні до болота. Ні до озера. Я не зрушила з місця. Мить — і він наскочив на мене, вчепившись однією рукою мені у волосся та впершись дулом мені в живіт.

— Розвернися й іди, — процідив він крізь зуби, притиснувши губи мені до вуха. — Або я застрелю тебе тут і зараз.

— Чому ти це робиш?

— Ворушись.

Я пішла, не в змозі зробити щось іще. Його рука так міцно вчепилася мені у волосся, що я аж задерла мимохіть підборіддя. Я не бачила, куди ставлю ноги, і не раз спіткнулася, поки він штовхав мене до дерев.

— Сьогодні я бачив тебе у Слайґо з однооким Роббі. Вирішив: якщо Роббі з тобою, Томмі тут нема. Тому й подумав, що прожогом заскочу до матері. Уяви мій подив, коли я прийшов і побачив, що вона засмучена і плаче, а тоді вона сказала мені, що ти співпрацюєш із «брунатними». Ти працюєш на британців, Енні? Прийшла сюди вбити Коллінза?

— Ні, — видихнула я, відчуваючи, як сильно в мене болить шкіра голови. Я спіткнулась, і він знову шарпнув мене вперед.

— Мені байдуже, так чи ні. Я просто хочу, щоб ти зникла. А ти забезпечила мені ідеальне виправдання.

Ми проминули дерева край озера й почали поступово спускатися з насипу до берега. На березі стояв Еймонів човен, і Ліам підійшов до нього, підганяючи мене.

— Виштовхни його, — наказав Ліам, а коли ми наблизилися до човна, відпустив моє волосся й штурхонув мене вперед. Він не зводив рушниці з моєї спини — не вірив, що я не втечу. Я завагалася, дивлячись на хвилі прибою.

— Ні, — застогнала я. «Не йди, кохана, до води».

— Виштовхни його! — заволав Ліам.

Я послухалася попри важкість у кінцівках і вогонь у серці. Виштовхнула човен у озеро. У мої черевики хлюпнула вода, я скинула їх і лишила на березі. Може, Томас відшукає їх і зрозуміє, що сталося.

— Ох, Томасе, — прошепотіла я. — Оїне… мій Оїне. Простіть мені.

Вода дійшла мені до колін. Я заплакала.

— Тепер сідай у човен, — скомандував Ліам, який брів позаду мене.

Я зігнорувала його й пішла далі, знаючи, що маю зробити. Вода плюскала об мої стегна, настирлива і крижана.

— Лізь! — крикнув він і притиснув дуло рушниці до моєї спини між лопаток. Я вдала, ніби заточилася, полетіла вперед, витягнувши руки, й відпустила човен. Студена вода помчала мені назустріч, накрила голову й затекла у вуха. Я відчула у волоссі Ліамову руку, хапливу, відчайдушну. Його нігті дряпнули мені щоку.

Пролунав постріл, чудернацьки посилений водою, і я закричала, очікуючи болю — очікуючи кінця. Вода залила мені носа й рота, і я, задихаючись, спробувала підвестися. Але Ліам штовхав мене донизу, налягаючи на мене всім тілом. Я почала борюкатися, хвицаючись і дряпаючись, у намаганні звільнитися від його рук, вирватися на поверхню. Вижити.

На мить я стала невагомою, вільною, опинилася під захистом нерухомої бульбашки й відчайдушно спробувала не зомліти. Вага, що тиснула на мене, перетворилася на руки, що тягнули мене вперед — хапали, підіймали, витягали на гальковий берег. Я плюхнулася на пісок, задихаючись, давлячись і блюючи, тимчасом як біля моїх ніг покаянно плюскало озеро. Смак озера, пісок між пальцями — все це лишалося таким самим. Але не було ні туману, ні мороку, ні затягнутого хмарами неба. Мої плечі трусились, і їх гладило сонце. Світ неначе перевернувся, похилився в бік сонця й викинув мене з озера.

— Звідки ви взялися, міс? Боже милостивий і праведний. Ви мене до смерті налякали.

Я досі не могла говорити, а наді мною на тлі призахідного сонця вимальовувався чоловічий силует. Рис обличчя чоловіка я не бачила. Він перевернув мене на живіт, і я викашляла ще чимало води.

— Не поспішайте. Ви в нормі, — заспокоїв він, сівши біля мене навпочіпки й погладивши мене по спині. Я знала його голос. Еймон. Це був Еймон Доннеллі. Дякувати Богові.

— Ліам. Де Ліам? — прохрипіла я. Легені в мене палали, а шкіра голови страшенно боліла. Я опустила голову на берег, радіючи, що жива.

— Ліам? — наполегливо перепитав він. — А можна детальніше, мем?

— Еймоне, — кашлянула я. — Еймоне, мені потрібен Роббі, і я не можу повернутися додому.

— Роббі? — перепитав Еймон, від подиву підвищивши голос. — Роббі чи Еймон? Чи Ліам? Перепрошую, мем. Я не знаю, про що ви говорите чи кого хочете побачити.

Я знову перекотилася на бік, надто стомлена, щоб підвестися накарачки. Ціною колосальних зусиль поглянула на Еймона. От тільки то був не Еймон. Я глипала на нього, намагаючись зорієнтуватися по обличчю наді мною, обличчю, що не відповідало цьому голосу.

— Господи! — видихнув він. —