Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— У Парижі набагато зручніше: коли вам кажуть, що це неможливо, ви платите удвічі й відразу ж отримуєте все, що вам треба було.

— Так кажуть усі французи, — відказав маестро Пастріні, якого те зауваження аж за живе зачепило, — я, їй-богу, не розумію, нащо вони мандрують?

— Тим-то, — сказав Альбер, флегматично пускаючи дим у стелю і розгойдуючись у фотелі, — тим-то мандрують лише такі навіженці й бевзі, як ми оце, а розумні люди воліють залишатись у своїй кам’яниці на вулиці Ельдер, гуляти Гентським бульваром та обідати в «Кафе де Парі».

Годі й казати, що Альбер мешкав на тій вулиці, щодня гуляв фешенебельним бульваром і обідав у тій єдиній кав’ярні, де подають обід, та й то тільки за умови добрих стосунків із прислугою.

Маестро Пастріні нічого не відповів, вочевидь міркуючи над Альберовою відповіддю, що видалася йому не зовсім зрозумілою.

— Проте, — сказав Франц, уриваючи географічні роздуми господаря, — ви все ж таки прийшли до нас із якоюсь метою. То з якою саме?

— Правда ваша. Ідеться ось про що: ви звеліли подати колясу до восьмої вечора?

— Авжеж.

— Ви хочете поглянути на Колоссо?

— Ви хочете сказати: на Колізей?

— Це те саме.

— Напевно.

— Ви звеліли кучерові виїхати брамою Пополо, проїхати попід зовнішнім муром і повернутися брамою Сан-Джованні?

— Так і є.

— Цей шлях неможливий.

— Неможливий?

— Або принаймні дуже небезпечний.

— Небезпечний? Чому?

— Через славетного Луїджі Вампу.

— Дозвольте, любий маестро, — озвався Альбер, — передовсім хто він такий, цей ваш славетний Луїджі Вампа? Може, він уславився в Римі, та, запевняю вас, він геть невідомий у Парижі.

— Як?! Ви його не знаєте?

— Не маю такої честі.

— Ви ніколи не чули його імені?

— Ніколи.

— То знайте, що це розбійник, перед яким Дечезаріс і Ґаспароне просто хлопчаки з церковного хору.

— Увага, Альбере! — вигукнув Франц. — Нарешті на сцені з’являється розбійник.

— Любий господарю, попереджаю вас, я не повірю жодному вашому слову, тож говоріть, скільки вам завгодно буде, я вас слухаю. «Жив собі...» Що ж, починайте!

Маестро Пастріні обернувся до Франца, що здавався йому обачнішим. Треба віддати належне цьому чолов’язі: упродовж його життя в готелі побувало чимало французів, та декотрі особливості їхнього розуму так і лишилися для нього загадкою.

— Ваша ясновельможносте, — дуже поважно сказав він, звертаючись, як ми вже сказали, до Франца, — якщо ви вважаєте мене брехуном, то марно казати вам те, що хотів я вам сповістити, проте зважуся запевнити вас, що я мав на увазі вашу ж таки користь.

— Альбер не сказав, що ви брехун, любий пане Пастріні, — відказав Франц, — він сказав, що не повірить вам, та й годі. Та я вам повірю, не турбуйтеся. Отож кажіть.

— Проте, ваша ясновельможносте, ви розумієте, що як моя правдивість під сумнівом...

— Любий мій, — урвав його Франц, — ви уразливіші, ніж Касандра, але ж вона була пророчиця, і її ніхто не слухав, а вам забезпечена увага половини аудиторії. Сідайте й розкажіть нам, хто такий той пан Вампа.

— Я вже казав вашій ясновельможності, що це розбійник, якого ми не знали від часів славетного Мастрильї.

— Але що спільного поміж цим розбійником і моїм наказом візникові виїхати брамою Пополо і повернутися брамою Сан-Джованні?

— А те, — відказав маестро Пастріні, — що ви можете спокійно виїхати одною брамою, та я сумніваюся, що вам пощастить повернутися іншою.

— Чому? — запитав Франц.

— Тому що як смеркне, навіть на п’ятдесят кроків за мурами небезпечно.

— Та невже? — укинув Альбер.

— Пане віконте, — відказав маестро Пастріні, ще й досі до глибини душі вражений Альберовою недовірою, — кажу це не для вас, а для вашого друга: він бував у Римі й знає, що тут із цим не жартують.

— Друже мій, — сказав Альбер Францові, — нам сама пливе до рук пречудова пригода. Ми беремо повну колясу пістолів, мушкетонів і рушниць із двома цівками. Луїджі Вампа приходить, та не він загарбує нас, а ми його, потім ми доправимо його до Рима, підносимо славетного розбійника його святості панотцеві римському, і той питає, яку винагороду бажаємо ми за таку послугу. Ми без церемонії просимо у нього ридван і двох коней із його стаєнь і спостерігаємо за карнавалом із ридвана, не кажучи вже про те, що вдячний римський люд, либонь, увінчає нас лаврами на Капітолії й проголосить, як ото Курція і Горація Коклеса, рятівниками батьківщини.

Обличчя маестро Пастріні під час тієї Альберової заяви варте було пензля великого маляра.

— По-перше, — відказав Франц, — де ви візьмете пістолів, мушкетонів та рушниць на дві цівки, якими ви збираєтеся закидати нашу колясу?

— Та, звісно ж, не в моїй зброярні, бо у мене в Туреччині забрали навіть кинджал, а у вас?

— Зі мною те самісіньке вчинили в Аква-Пенденте.

— А ви знаєте, любий маестро, — сказав Альбер, запалюючи другу сигару від недогарка першої, — що така засторога дуже зручна для грабіжників і, мені здається, запровадили її навмисне, змовившись із ними?

Певне, той жарт видався господареві ризикованим, бо він пробурмотів щось невиразне у відповідь, звертаючись лише до Франца, як єдиного розважливого чоловіка, з яким можна було домовитися.

— Вашій ясновельможності, звичайно ж, відомо, що як на вас нападають розбійники, боронитися не варто.

— Що? — вигукнув Альбер, хоробрість якого повставала від думки, що можна дати себе обдерти. — Як це «не варто»?!

— А ось так. Будь-який опір буде марний. Що ви вдієте з десятком зарізяк, які вилазять із рову, із якоїсь халупи чи з акведука і всі націлюють на вас рушниці?

— А нехай йому дідько! Та нехай мене уб’ють! — вигукнув Альбер.

Маестро Пастріні поглянув на Франца очима, у яких читалося: «Їй-богу, мосьпане, ваш друг навіжений».

— Любий Альбере, — сказав Франц, — ваша відповідь чудова і варта корнелівського «qu’il mourut»[30], але там ішлося про порятунок Рима, і Рим вартий був того. Що ж до нас, то йдеться тільки про задоволення звичайної примхи, а жертвувати життям заради примхи кумедно.

— Per Bacco![31] — вигукнув маестро Пастріні. — Золоті слова!

Альбер налляв собі склянку лякрима-крісті й заходився смакувати його, бурмочучи щось під носа.

— Що ж, маестро Пастріні, — провадив Франц, — тепер, коли мій друг заспокоївся і ви впевнилися в моїх мирних схильностях, розкажіть нам, хто такий цей пан Луїджі Вампа. Хто він, пастух чи можновладець? Куций чи високий? Змалюйте нам його, щоб ми могли принаймні впізнати його, як випадково зустрінемо десь, як ото Жана Сбогара чи Лару.

— Ліпше від мене ніхто не розповість вам про нього, ваша ясновельможносте, тому що я знав Луїджі Вампу ще дитиною, і якось, коли потрапив йому до рук дорогою