Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Боюся, вони нічим не зарадять вам навіть за подвійну плату.

— То нехай запряжуть коней у мою дорожню колясу. Вона трохи обшарпалася дорогою, та це дрібниця.

— Коней неможливо знайти.

Альбер глянув на Франца, немов чоловік, який не тямить, що йому кажуть.

— Як воно вам подобається, Франце? Нема коней, — сказав він, — та хіба не можна роздобути бодай поштових?

— Їх уже порозбирали тижнів зо два тому, і тепер лишилися ті, що необхідні для пошти.

— Що ви на це скажете? — запитав Франц.

— Ось що: коли щось виявляється понад моє розуміння, я не зупиняюся на ньому, а беруся до наступного. Як там у нас із вечерею, маестро Пастріні?

— Вечеря готова, ваша ясновельможносте.

— То почнемо з того, що повечеряємо.

— А коляса й коні? — запитав Франц.

— Не турбуйтеся, друже мій. Вони знайдуться, треба буде тільки ширше роззявити капшука.

І Морсер із дивовижною філософією людини, яка все вважає можливим, поки в неї у кишені грубі гроші чи напханий капшук, повечеряв, уклався в ліжко, спав, мов той бабак, і снилося йому, що він катається на карнавалі в колясі, запряженій шістьма прудкими кіньми.

XII. Римські розбійники

Наступного дня Франц прокинувся перший і відразу ж подзвонив.

Ще не встиг замовкнути дзвоник, як увійшов сам маестро Пастріні.

— Ось бачите, — переможно сказав господар, навіть не чекаючи, аж Франц його запитає, — учора я вгадав, ваша ясновельможносте, коли не зважився нічого обіцяти вам: ви запізно похопилися, і в усьому Римі нема жодної коляси, тобто на найближчі три дні, звісно.

— Авжеж! — відказав Франц. — Якраз на ті дні, коли вона понад усе потрібна.

— Про що це ви? — заходячи, поспитався Альбер. — Коляси нема?

— Ви вгадали, друже мій, — відказав Франц.

— Нема чого й балакати, гарне воно, ваше вічне місто!

— Я хочу сказати, ваша ясновельможносте, — заперечив маестро Пастріні, щоб підтримати гідність столиці християнського світу в очах чужинців, — що нема коляси з неділі вранці до вівторка ввечері, та до неділі, якщо захочете, знайдете хоч сотню.

— Це вже ліпше! — сказав Альбер. — Сьогодні у нас четвер, і хто знає, що може статися до неділі?

— Станеться лиш те, що приїдуть ще тисяч із десять чи дванадцять люду, — відказав Франц, — і становище буде ще гірше.

— Любий друже, — відказав Морсер, — тішмося теперішністю і не думаймо похмуро про будучину.

— То хоч вікно в нас буде? — запитав Франц.

— Вікно? Куди?

— На Корсо, звісно ж!

— Ви жартуєте? Вікно? — вигукнув маестро Пастріні. — Неможливо! Геть неможливо! Було одне вільне, на шостому поверсі палаццо Доріа, та й те віддали російському князеві за двадцять цехінів денно.

Юнаки приголомшено перезирнулися.

— Знаєте, любий друже, — сказав Франц Альберові, — що нам тепер удіяти? Їдьмо до Венеції на карнавал; там хоч і коляс нема, то принаймні є гондоли.

— Нізащо! — вигукнув Альбер. — Я вирішив побачити римський карнавал, і я побачу його, навіть якщо на диби доведеться зіп’ястися.

— Пречудова думка, — підхопив Франц, — надто ж якщо гасити мокколетті: ми повбираємося полішинелями[27], упирями чи мешканцями Ляндів[28] і зазнаємо шаленого успіху.

— Ваші милості все ж таки бажають здобути колясу бодай до неділі?

— Авжеж! — відказав Альбер. — Невже ви гадаєте, що ми будемо вештатися вулицями Рима, наче якісь простаки?

— Веління ваших милостей виконано, — сказав маестро Пастріні. — Та попереджую, що коляса буде коштувати вам шість піастрів денно.

— А я, любий синьйоре Пастріні, — підхопив Франц, — не є вашим сусідою мільйонером і попереджаю вас, що я вчетверте у Римі і знаю ціну повозам у будні, у свята й у неділю; ми дамо вам дванадцять піастрів за три дні, сьогоднішній, завтрашній і післязавтрашній, і ви ще добряче заробите на цім.

— Стривайте, ваша ясновельможносте!..

— Як хочете, любий пане, як хочете, — сказав Франц, — або я сам поторгуюся з вашим abettatore[29], якого я добре знаю, це мій давній приятель, він уже добряче заробив на мені, тож, сподіваючись іще заробити, він візьме з мене меншу ціну, ніж я пропоную вам, і ви втратите зиск із власної вини.

— Нащо ж вам клопотатися, ваша милосте? — сказав маестро Пастріні з усмішкою італійського здирника, що визнає себе переможеним. — Постараюся прислужитися вам і сподіваюся, ви будете задоволені.

— Ото й добре! Давно б так.

— Коли волієте колясу?

— За годину.

— За годину вона буде коло брами.

І справді, за годину коляса чекала юнаків; то була звичайна бричка візника, яку з нагоди врочистості величали колясою. Та попри її дуже убогий вигляд, їм хотілося б мати її для себе упродовж останніх днів карнавалу.

— Ясновельможний пане! — гукнув чичероне Францові, що вистромився у вікно. — Подавати ридван до палацу?

Хоч Франц і звик до тріскучих зворотів італійців, та все ж таки роззирнувся довкруги; проте слова чичероне вочевидь стосувалися таки його.

Його світлістю був він сам, ридваном прозивали бричку, а палацом звався готель «Лондон».

Уся дивовижна схильність італійців до перебільшення відбилася у цій фразі.

Франц із Альбером спустилися вниз. Ридван підкотив до палацу. Їхні світлості посідали у бричці, а чичероне примостився на приступці.

— Куди зволять їхати ваші ясновельможності?

— Спершу до собору Святого Петра, а потім до Колізею, — як щирий парижанин, сказав Альбер.

Та він не знав, що для огляду собору Святого Петра потрібен день, а для цілковитого його вивчення — цілісінький місяць, тож вони ходили ним цілий день.

Аж похопилися, що заноситься вже на вечір.

Франц дістав годинника: було пів на п’яту.

Довелося вирушити додому. Вилазячи з брички, Франц звелів кучерові бути коло брами о восьмій вечора. Він хотів показати Альберові Колізей у місячному сяєві, як показав йому собор Святого Петра у сонячному промінні. Коли показуєш приятелеві місто, де сам уже побував, то це так, наче показуєш комусь жінку, яку сам кохав колись.

Тож Франц визначив кучерові маршрут. Він повинен був поминути браму Пополо, попрямувати попід зовнішнім муром і заїхати брамою Сан-Джованні. І Колізей тоді сам виросте перед ними, і велич його нітрохи не поскромить ні Капітолій, ні Форум, ні арка Септимія Севера, ні храм Антоніна і Фаустини, ні віа Сакра, що їх вони могли побачити дорогою до нього.

Заходилися вони обідати. Маестро Пастріні пообіцяв їм чудовий обід, і той таки виявися нічогенький, не було чого закинути господареві.

Маестро Пастріні прийшов наприкінці обіду. Франц подумав було, що він хоче вислухати, як його хвалитимуть, і вже зібрався полестити йому, та господар відразу ж урвав його.

— Ваша ясновельможносте, — сказав він, — мені дуже подобається хвала, та прийшов я не задля цього.

— Може, ви прийшли сказати, що знайшли нам колясу? — запитав Альбер, запалюючи сигару.

— Нітрохи,