Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Усі мисливці стали колом, король трохи попереду, за ним герцог д’Алансон з аркебузою і Генріх з самим лише своїм простим мисливським ножем.

Герцог д’Алансон зняв аркебузу з крюка і запалив ґніт. Генріх спробував, як виймається ніж із піхви.

Герцог де Гіз, зневажаючи всі ці мисливські забавки, тримався з своїми дворянами осторонь.

Дами, зібравшись в один гурт, стояли групою окремо, як і гурток герцога де Гіза.

Усі стояли, втопивши очі в звіра, в тривожному чеканні.

Осторонь стояв псар, ледве стримуючи двох вдягнутих у кольчуги королівських меделянів[81]; вони, рикаючи і рвучись так, що, здавалося, от-от зірвуться з своїх ланцюгів, дожидались моменту, коли вони вчепляться в кабана.

Звір витворяв чудеса: зазнавши відразу нападу чотирьох десятків псів, що, гарчачи, огортали його, мов морський приплив, вкривали строкатим килимом, намагалися рвонути з усіх боків шаршаву шкіру з наїжаченою щетиною, він кожним ударом своїх іклів кидав на десяток футів угору собаку, і собака, падаючи з розпоротим животом і тягнучи за собою тельбухи, знову кидалась в колотнечу, а Карл, з розкуйовдженим волоссям, з палаючим зором, роздутими ніздрями, припавши до шиї свого коня, вкритого милом, шалено кричав.

Менш як за десять хвилин двадцять собак вибуло з бою.

— Догів! — крикнув Карл. — Догів!

На цей поклик псар скинув з крючка шворку, і два меделяни в кольчугах врізались в саму гущу колотнечі, все перевертаючи, розкидаючи, пробиваючи собі дорогу до звіра, і вхопили його кожен за вухо.

Кабан, відчувши, що його здолали, клацнув зубами від люті й болю.

— Браво, Дюрдан! Браво, Ріскту! — крикнув Карл. — Сміло, собаки! Рогатину! Рогатину!

— Чи не хочете мою аркебузу? — сказав герцог д’Алансон.

— Ні, — крикнув король, — яка втіха з кулі, коли не відчуваєш, як вона входить в тіло! А як входить рогатина, відчуваєш. Рогатину! Рогатину!

Королю подали рогатину, затверділу на вогні, з залізним вістрям на кінці.

— Будьте обережні, брате! — крикнула Маргарита.

— Вперед! вперед! — гукнула герцогиня де Невер. — Не схибте, сір! Добре вдарте безбожника!

— Будьте спокійні, герцогиня! — сказав Карл.

І, наставивши рогатину перед собою, кинувся на кабана, якого держали за вуха два пси, так що він не міг уникнути удару. Проте, побачивши блискуче вістря рогатини, кабан метнувся вбік, і зброя, замість врізатись у груди, сковзнула по лопатці і затупилась на скелі, до якої кабан притулився.

— Тисяча дияволів! — крикнув король. — Не влучив!.. Рогатину! Рогатину!

І, відступивши назад, як робили рицарі, беручи поле, кинув геть на десять кроків від себе негодящу зброю.

Псар кинувся до нього з новою рогатиною.

Але в ту саму мить кабан, ніби передбачаючи долю, що його чекала, і бажаючи уникнути її, скаженим рухом вирвав у меделянів пороздирані вуха і, з залитими кров’ю очима, наїжачений, гидкий, дихаючи шумно, як ковальський міх, клацаючи зубами, кинувся, нагнувши голову, на королівського коня.

Карл був надто добрий мисливець, щоб не передбачити цього нападу. Він підняв коня дибки, але кепсько розрахував натиск: кінь, надто стиснутий удилом або, може, настрашений, перекинувся назад.

Усі страшенно скрикнули: кінь упав і придавив собою стегно королю.

— Руку, сір, визволіть руку! — сказав Генріх.

Король кинув поводи, вхопився лівою рукою за сідло, намагаючись витягти правою мисливський ніж, але ніж, придавлений вагою його тіла, не виймався.

— Кабан! Кабан! — крикнув Карл. — Домене, д’Алансон! До мене!

Але кінь, якому дано було волю, ніби зрозумів небезпеку, що загрожувала його панові, напружив мускули і вже підвівся на три ноги, коли король гукнув до брата. Генріх побачив, що герцог Франсуа страшенно зблід і приклав аркебузу до плеча. Але куля, замість поцілити у кабана, що був не далі як за два кроки від короля, розбила коліно коневі, і кінь упав носом у землю. В ту ж хвилину кабан роздер іклою чобіт Карла.

— О, — прошепотів д’Алансон зблідлими устами, — гадаю, що тепер герцог д’Анжуй — король французький, а я — король польський.

Справді, кабан терзав уже стегно Карла, коли король відчув, що хтось тягне його за руку вгору, потім побачив, як блиснуло гостре лезо і по саме держално застромилося кабанові під лопатку, і в той же час рука в залізній рукавиці відхилила кабанячу морду, що дихала парою вже над його одежею.

В ту мить, коли кінь зробив рух, щоб підвестися, Карл звільнив ногу, важко підвівся і, бачачи, що весь залитий кров’ю, став блідий, як труп.

— Сір, — сказав Генріх, не встаючи з колін і держачи кабана, враженого в серце, — це нічого, я відтягнув зуби, ваша величність не поранені.

Він устав, впустивши з рук ножа, і кабан упав, виригуючи горлом кров.

Карл, оточений схвильованими мисливцями, чуючи крики жаху, що могли б стривожити найспокійнішу мужність, одну мить сам мало не впав коло конаючої тварини. Але пересилив себе і, повернувшись до короля Наварського, стиснув йому руку з поглядом, в якому блиснув перший прояв чулості і вперше за двадцять чотири роки життя забилось його серце.

— Дякую, Анріо! — сказав він.

— Бідолашний брате! — скрикнув д’Алансон, наближаючись до Карла.

— А, це ти, д’Алансон! — сказав король. — Ну, славетний стрілець, що поробляє твоя куля?

— Вона розплющилась об кабана, — сказав герцог.

— Ах, ти, господи! — скрикнув Генріх з чудово удаваним здивуванням. — Гляньте, Франсуа, ваша куля розбила коліно у коня його величності. Дивно!

— Невже? — сказав король. — Правда?

— Може бути, — сказав розгублено герцог, — рука в мене так тремтіла!

— В усякому разі, для доброго стрільця постріл дуже дивовижний, Франсуа! — сказав Карл, насупивши брови. — Вдруге дякую тобі, Анріо! Панове, — сказав король, — вернімось у Париж — з мене досить.

Маргарита наблизилась привітати Генріха.

— Ах, Марго, — сказав Карл, — привітай його якнайщиріше, бо коли б не він, король французький звався б Генріхом III.

— Шкода, пані! — сказав беарнець. — Пан герцог д’Анжу вже й так мій ворог, а стане ворогом мені ще більше. Та що ви хочете? Робиш, що можеш. Спитайтесь у пана д’Алансона.

І, нахилившись, витяг із кабана свій ніж і двічі чи тричі устромив його в землю, щоб зчистити кров.