Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

I. Братерство

Рятуючи життя Карла, Генріх врятував не тільки життя людині, — він не допустив до зміни володарів у трьох державах.

Справді, коли б Карла IX було вбито, герцог д’Анжу став би королем Франції, а герцог д’Алансон, певніш усього, королем Польщі. Щодо Наварри, то, зважаючи на те, що герцог д’Анжу був коханцем пані де Конде, корона наварська, певне, була б платою чоловікові за послужливість жінки.

Отже, з усіх цих великих пертурбацій для Генріха не вийшло б нічого доброго. Він перемінив би пана, та й усе, і замість Карла IX, що терпів його, побачив би на французькому престолі герцога д’Анжу, який, маючи одно серце і одну думку з матір’ю своєю Катериною, заприсягся погубити його і не забарився б виконати свій намір.

Усі ці думки відразу майнули в голові Генріха, коли кабан кинувся на Карла IX, і ми бачили результат цього раптового, як блискавка, зміркування, що життя Карла ЇХ зв’язане з його власним життям.

Карл IX врятувався завдяки відданості, мотивів якої король не міг зрозуміти.

Але Маргарита зрозуміла все і з захватом побачила дивну мужність Генріха, ідо блискавично спалахувала тільки в момент бурі.

На нещастя, вирватися спід влади герцога д’Анжу було для Генріха не все, треба було самому стати королем. Йому доводилось змагатися за Наварру з герцогом д’Алансоном і з принцом де Конде; треба було, перш за все, покинути цей двір, де доводилось ходити між двома прірвами, і покинути, забезпечивши себе спільністю з принцом французьким.

Вертаючись із Бонді, Генріх весь час обмірковував ситуацію. Коли прибув у Лувр, мав уже готовий план.

Не скинувши мисливських чобіт, так, як був, увесь ще в куряві й крові, він пішов до герцога д’Алансона і знайшов його в кімнаті, по якій він схвильовано ходив великими кроками.

Побачивши Генріха, принц зробив рух.

— Так, — сказав Генріх, беручи його за обидві руки, — так, розумію, любий брате, ви сердиті на мене, що я перший звернув увагу короля на те, що ваша куля влучила в коліно коневі замість влучити в кабана, як ви того хотіли. Та що вдієш? Я не міг стриматись від поклику здивування. До того ж, король все одно помітив би, — адже правда?

— Безперечно, безперечно, — промурмотів герцог д’Алансон. — Але все ж таки тільки лихому вашому намірові я можу приписати свого роду донос, який ви зробили і який, як ви бачили, в результаті примусив брата мого Карла з підозрою поставитись до моїх намірів і викликав непорозуміння між нами.

— Усе це ми обміркуємо зараз, а щодо того, добрий чи лихий був у мене намір, я нарочито прийшов до вас, щоб ви самі розсудили.

— Добре, — сказав герцог д’Алансон з звичайною своєю обережністю, — говоріть, Генріх, я слухаю.

— Коли я скажу вам те, що хочу сказати, ви самі побачите, Франсуа, які були у мене наміри, бо те, що я хочу сказати вам, виключає всяку обережність і розсудливість, і коли я скажу, ви можете погубити мене одним своїм словом!

— Що таке? — сказав Франсуа, починаючи бентежитись.

— А тим часом, — вів своє Генріх, — я довго вагався, чи говорити вам про те, що привело мене до вас, особливо після того, як ви не схотіли сьогодні слухати.

— Їй-богу, — сказав Франсуа, бліднучи, — я не знаю, що ви хочете сказати, Генріх.

— Брате, ваші інтереси дуже дорогі мені, отже мушу попередити вас, що гугеноти робили щодо мене спроби.

— Спроби? — спитав герцог д’Алансон. — Які спроби?

— Один з них, пан де Муї де Сен-Фал, син відважного де Муї, вбитого Морвелем, — ви знаєте...

— Так.

— Ну, так от! Ризикуючи життям, він з’явився до мене і доводив мені, що я в полоні.

— А, он як! І що ж ви йому відповіли?

— Ви знаєте, брате, що я ніжно люблю Карла, який врятував мені життя, і що королева-мати стала мені замість рідної матері. Я зрікся всіх пропозицій, які він зробив мені.

— А які були ці пропозиції?

— Гугеноти хочуть відновити наварський престол, а що престол цей, по суті, належить мені на правах спадщини, то вони й пропонують його мені.

— Так. І пан де Муї, замість згоди, дістав від вас зречення?

— Формальне... на письмі навіть. Але потім... — вів далі Генріх.

— Ви розкаялись, брате? — перебив герцог д’Алансон.

— Ні, мені тільки здалось, ніби пан де Муї, незадоволений з мене, скерував свої наміри в інший бік.

— Куди саме? — швидко спитав Франсуа.

— Не знаю. В бік принца де Конде, може.

— Так, це може бути, — сказав герцог.

— До того ж, — сказав Генріх, — я маю змогу безпомилково довідатись, кого вони обрали за проводиря.

Франсуа зблід.

— Але, — казав далі Генріх, — серед гугенотів немає єдності, і де Муї, людина відважна й чесна, є представником лише половини партії. А друга половина, якою не можна нехтувати, не втратила надії піднести престол Генріху Наварському, який, повагавшись у першу хвилину, може потім і передумати.

— Ви гадаєте?

— Я щодня маю докази. Помітили ви, з кого складався той гурток, що зібрався коло нас на полюванні?

— Так, з дворян, що навернулись до католицтва.

— Пізнали ви вождя цього гуртка, що зробив мені знак?

— Так, віконт де Тюренн.

— Зрозуміли ви, чого вони хотіли від мене?

— Так, вони пропонували вам тікати.

— Отже, — сказав Генріх збентеженому Франсуа, — ясно, що є друга партія, яка хоче не того, чого хоче пан де Муї.

— Друга партія?

— Так, і дуже сильна, кажу вам, — така сильна, що для того, щоб мати успіх, треба з’єднати дві партії: партію Тюренна і партію де Муї. Змова шириться, військо готове, чекають тільки сигналу. А я перебуваю в серйозному становищі і мушу негайно зважитись на щось певне, думаю про два рішення і вагаюсь... Я зараз викладу вам, як другові, ці два рішення.

— Скажіть краще — як братові.

— Так, як братові, — сказав Генріх.

— Кажіть, я слухаю.

— І, перш за все, я мушу з’ясувати вам мій душевний стан, дорогий Франсуа. Я не маю ні бажань, ні честолюбства, ані здатності до дії; я простий сільський дворянин, небагатий і тихий, живу повсякчасним життям;