Читати книгу - "11/22/63"

— Не варто довго чекати, синку. Ця квартира піде швидко. Сьогодні у вас благословенний день.

11

Благословенний день знову був пеклом, а пошуки житла роботою, яка розпалила спрагу. Покинувши освічене товариство містера Рея Мака Джонсона, я відчув бажання випити пива. І зробити це вирішив на Грінвіл-авеню. Бо, оскільки містер Джонсон відговорював мене від неї, я просто мушу з’ясувати, що там і як.

Він мав рацію по двох пунктах: вулиця була інтегрована (більш-менш) й зухвала. А також вона буяла життям. Поставивши машину, я пішов прогулятися, всотуючи тамтешню карнавальну атмосферу. Я проминув майже два десятки барів, кілька післяпрем’єрних кінотеатрів (ЗАХОДЬ, ВСЕРЕДИНІ «ХОЛОДОК», читалося на банерах, що, підвішені до піддашків, лопотіли на гарячому, пропахлому нафтою техаському вітерці) і заклад, проти якого вуличний закликач волав: «Дівчатка, дівчатка, дівчатка, найкраще с’риип’из-шооу в ці’оому збіса світі! Найкраще с’риип’из-шооу з усіх вами будь-коли бачених! Наші леді виголені, якщо ви розумієте, про що воно йдеться!» А ще я проминув четверо дверей з вивісками типу «переведення чеків у готівку, швидкі позики». Перед однією з них — «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло» — нахабно стирчав щит з написом угорі ЩОДЕННА ЛІНІЯ, а нижче: ТІЛЬКИ ДЛЯ РОЗВАГИ. Навкруг щита чоловіки в солом’яних капелюхах і підтяжках (вигляд, який собі могли дозволити лише нарвані грачі) обговорювали свіжооприлюднені коефіцієнти. Одні тримали в руках програми кінських перегонів, інші спортивну секцію «Морнінг Ньюз».

«Тільки для розваги, — подумав я. — Йо, саме так». На мить мені уявився мій будиночок, підпалений серед ночі, полум’я, підбадьорюване вітром з Мексиканської затоки, високо злітає в чорне зоряне небо. Розваги мають свої вади, особливо коли йдеться про гру на гроші.

З прочинених дверей линула музика й запахи пива. Я чув, як з одного джукбокса Джері Лі Люїс співає «Всі навкруги аж трусяться танцювати», а з іншого, з сусідніх дверей, Ферлін Гаскі емоційно стогне «Крила голубки»[338]. Я встиг отримати пропозиції від чотирьох повій та одного вуличного торговця, котрий продавав диски коліс, кришталево осяйні довгі бритви та прапори Штату Самотня Зірка з чеканним написом «НЕ ЗАВОДЬСЯ З ТЕХАСОМ». Спробуйте-но перекласти це латиною.

Дуже сильним було дежавю, тривожне відчуття того, що тут чигає те саме зло, яке тут чигало й раніше. Оскільки я ніколи в житті не бував раніше на Грінвіл-авеню, відчуття це було безглуздим, проте заразом і невідпорним, бо було тим, що йде радше з серця, аніж із голови. Раптом мені зовсім перехотілося пива. І перероблену з гаража квартиру в містера Джонсона перехотілося винаймати також, хай які там не є в ній високі кондиції повітря.

Я щойно був проминув пивничку «Троянда пустелі», де з джукбокса гримів Мадді Вотерс[339]. Лишень я розвернувся, щоби йти назад, туди, де залишив машину, як з дверей вилетів якийсь чолов’яга. Перечепившись, він розтягнувся на хіднику. З темного нутра бару пролунав вибух сміху. Якась жінка крикнула: «І не повертайся, ти, чудо без члена!» Це викликало новий (і ще веселіший) регіт.

У викинутого клієнта текла кров з носа — жорстко покривленого набік, — а також з подряпини, що тягнулася через всю ліву половину його обличчя, від скроні до краю щелепи. Очі його вибалушилися від шоку. Вилізлі зі штанів поли сорочки метлялися йому ледь не до колін, коли він, вхопившись за ліхтарний стовп, підважував себе на рівні. Щойно вставши, він почав озиратися довкола, геть нічого не бачачи.

Я зробив крок чи два в його бік, але не встиг наблизитись, як, похитуючись на підборах «стілетто», підійшла одна з тих жінок, котрі питали мене, чи не бажаю я любовної пригоди. От лишень була вона не жінкою, тобто не зовсім. Мала не більше шістнадцяти років, з великими темними очима і гладенькою шкірою кольору кави. Дівчина усміхалась, але не глузливо, і, коли чоловік з закривавленим обличчям поточився, підхопила його під руку.

— Обережно, любасику, — промовила вона. — Тобі треба заспокоїтися, перш ніж…

Той задер угору звислі поли своєї сорочки. Оздоблена перламутром рукоять пістолета — набагато меншого за той, що я був купив у крамниці спорттоварів Мехена, ледь не іграшкового — вдавилася в блідий товщ черева, що звисало поверх талії його габардинових слаксів без пояса. Зіпер в нього був наполовину розстебнутий, і я помітив боксерського типу труси з зображеннями гоночних машинок. Мені це запам’яталось. Він висмикнув пістолет, упер його дуло вуличній повії у здухвину й натиснув гачок. Пролунало неголосне ідіотське «пук», ніби звук одинокої петарди «дамський пальчик»[340] всередині пустої бляшанки, не більше. Жінка закричала й, притискаючи руки до черева, осіла на тротуар.

— Ти стрелив у мене! — голос її прозвучав радше обурено, ніж болісно, але кров уже почала проступати їй крізь пальці. — Ти стрелив у мене, ти, чмо засцяне, навіщо ти в мене стрелив?

Він не звернув на це уваги, лише рвонув навстіж двері «Троянди пустелі». Я так і стояв, де був застиг в момент, коли він вистрелив у цю гарну юну повію, почасти тому, що мене спаралізувало шоком, але головно, тому що все це трапилося за якусь пару секунд. Можливо, це забрало більше часу, ніж в Освальда на вбивство президента, але ненабагато більше.

— Цього ти бажаєш, Ліндо? — заволав він. — Якщо цього ти бажаєш, я подарую тобі те, чого ти бажаєш.

Він встромив дуло пістолета собі до вуха і натиснув гачок.

12

Я витяг складеного носовичка і делікатно приклав його до отвору на червоній сукні юної дівчини. Я не знав, чи дуже тяжко її поранено, але вона залишалася достатньо жвавою, щоби продукувати невпинний потік красномовних фраз, яких, либонь, навчилася від власної матері (а втім, хтозна). А коли один чоловік зі зростаючого натовпу підступив трішечки ближче, щоби краще бачити, вона гиркнула: «Перестань зирити мені під спідницю, ти, нахабний покидьку. За це мусиш платити».

— Цей куурви’ син, бі’олага, уже меер’віший мер’воо, — зауважив якийсь парубок, стоячи навколішки біля чоловіка, котрого були викинули з «Троянди пустелі». Почала верещати котрась з жінок.

Наближалися сирени поліцейських машин: теж верескливі. Я помітив іншу леді з числа тих, котрі звертались до мене перед тим, під час моєї прогулянки вздовж Грінвіл-авеню, рудоволосу, у штанах-капрі. Підізвав її, мотнувши головою. Вона торкнулася собі грудини жестом «хто, я?», і я кивнув: так, ви.

— Тримайте хустинку при рані, — сказав я їй. — Намагайтеся стримувати кровотечу. Я мушу йти.

Вона відреагувала на це легкою, розуміючою