Читати книгу - "11/22/63"

Краще, аби не дійшло до того, щоб у цьому пересвідчуватись.

Краще убезпечитися.

Дорогою з Нью-Орлеана в Техас я вирішив, що найкращий спосіб спостерігати за Освальдом без того, щоби трапитись на його шляху — це мені жити в Далласі, поки він житиме у місті-супутнику Форт-Ворті, а потім самому перебратися до Форт-Ворта, коли Освальд переїде з сім’єю в Даллас[330]. Ця ідея була спокусливою, завдяки її простоті, але вона не була дієвою. Я зрозумів це через кілька тижнів після того, як вперше придивлявся до Техаського книгосховища і гостро відчув, що воно — точно як та безодня Ніцше — придивляється до мене.

Серпень і вересень того року, коли відбувалися вибори президента, я провів, їздячи «Санлайнером» по Далласу, шукаючи собі квартиру (навіть тепер, після всього, відчуваючи сум за моїм вірним Джі-Пі-Есом, коли вряди-годи зупинявся, щоб спитати в когось про дорогу). Ніщо не здавалося підходящим. Спершу я гадав, що справа в самих квартирах. Потім, коли почав уже краще відчувати це місто, я зрозумів, що справа в мені.

Єдина правда полягала в тому, що мені не подобався Даллас, і вісім тижнів прискіпливого вивчення міста вистачило, щоб я дійшов висновку, що в ньому забагато того, чого я ніколи не полюблю. Газета «Таймз Гералд» (яку чимало далласців буденно називали «Грязь Гералд») була жерстяним гучномовцем втомливої самовпевненості. Інша, «Морнінг Ньюз», могла наводити лоск лірикою, розводячись про те, як Даллас із Х’юстоном «наввипередки прямують до раю», але хмарочоси, про які йшлося у редакторській колонці, залишалися острівцем архітектурної пиндючності в оточенні кварталів, які я сам для себе почав називати Великим американським культом пласкості. Газети ігнорували ті ближні обширні нетрі, де лише починали потроху розсотуватися смуги расового відчуження. Трохи далі лежали садиби середнього класу, в яких жили здебільшого ветерани Другої світової та Корейської війн. Ветерани мали дружин, котрі цілими днями тільки й робили, що «пледжували» меблі та «мейтегували»[331] білизну. У більшості було по 2,5 дитини. Підлітки стригли траву, розвозили велосипедами «Грязь Гералд», глянсували сімейні автомобілі «Черепаховим воском»[332] і слухали (потай) Чака Беррі по транзисторних радіоприймачах. Мабуть, запевняючи своїх батьків, що він білий[333].

Поза приміськими районами, з їхніми вертлявими бризкалками на моріжках, лежали безкраї простори пласкої порожнечі. Де-не-де мобільні зрошувальні установки ще обслуговували поля бавовнику, але Королева Бавовна здебільшого вже була мертва, їй на зміну прийшли безкінечні акри кукурудзи та сої. Насправді найприбутковішими культурами округу Даллас були електроніка, текстиль, брехні та чорні нафтодолари. Свердловин поблизу було небагато, але коли вітер дув із заходу, з покладів Пермського басейну[334], в містах-двійнятах смерділо нафтою і природним газом.

Діловий район у середмісті кишів пронозами, котрі красувалися в прикидах, які я звик подумки називати «повний даллас»: картатий спортивний піджак, вузька краватка з затискачем з дутого золота (ці затискачі, шістдесятницькі версії пізніших брязкалець гіп-гоперів, ішли зазвичай з діамантами або з їх правдоподібними замінниками, головне, щоб іскрилися), білі штани «Сансабелт»[335] і розцяцьковані хитромудрим шитвом чоботи. Вони працювали в банках і інвестиційних компаніях. Вони торгували соєвими ф’ючерсами, лізингами нафтових родовищ та землею на захід від міста, де не могло рости нічого, крім дурману смердючого і перекотиполя. Вони плескали одне одного по плечах долонями з винизаними перснями пальцями й звали одне одного «синку». На поясах, там де бізнесмени у 2011 році носять свої мобільні телефони, багацько хто з них носив пістолети в кобурах ручної роботи.

Одні білборди закликали до імпічменту Голови Верховного суду Ерла Воррена; з білбордів скалився Микита Хрущов (NYET, COMRADE KHRUSHCHEV. — повідомляв напис. — ЦЕ МИ ВАС ПОХОВАЄМО!)[336]; а на одному білборді, на Західній Комерс-стрит, було написано: АМЕРИКАНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗА РАСОВУ ІНТЕГРАЦІЮ. ТІЛЬКИ ПОДУМАТИ! Цей білборд було оплачено кимсь, хто називав себе «Спілкою чаювальників»[337]. Двічі на бізнес-офісах, імена власників яких могли натякати на їхнє єврейське походження, я бачив намальовані свастики.

Мені не подобався Даллас. Ні, сер, ні, мем, ніяким чином. Я незлюбив його вже з того моменту, як реєструвався в готелі «Адольфус» і побачив, як в тамтешньому ресторані метрдотель, вхопивши за руку зіщуленого офіціанта, кричав йому щось просто в обличчя. А проте я маю тут справу, тож мушу тут залишатися. Так я думав тоді.

10

Двадцять другого вересня я знайшов місце, яке нарешті здалося мені придатним для життя. На Блеквел-стрит у Північному Далласі окремо розташований гараж, перероблений на доволі приємну двоповерхову квартиру. Найбільша принада — кондиціонер повітря. Найбільша вада — власник землі й будівлі Рей Мак Джонсон, расист, котрий повідав мені, що, якщо я тут оселюся, наймудріше буде триматися подалі від сусідньої Грінвіл-авеню, де повно забігайлівок расово змішаного штибу та чорномазих з «ножами-викидухами», як він їх назвав.

— Я в цілому світі не мау нічого супроти нігерів, — повідав він мені. — Ні-сер. То Бог прокляв їх на це положення, а не я. Ви ж знали це чи ні?

— Гадаю, цей розділ в Біблії я пропустив.

Він підозріло покосився.

— Ви хто, методист?

— Так, сер, — погодився я. Це здавалося безпечнішим, аніж сказати, що в конфесіональному сенсі я ніхто.

— Вам треба пройти баптистське воцерковлення, синку. У нас радо приймають новонавернених. Винаймете квартиру, а тоді, либонь, якоїсь неділі зможете піти разом зі мноу й моєю дружиною.

— Можливо, й так, — погодився я, нагадуючи собі не забути запасти в кому тієї неділі. Можливо, в смертельну.

Тим часом містер Джонсон повернувся до свого оригінального сценарію.

— Дивіться, Ной напився п’яним той єдиний раз на ковчегу і лежав він у своєму ліжку геть-чисто голий. Двоє його синів не дивилися на нього, вони відвернулися в інший бік і накрили його ковдрою. Ну, не знаю, може, то було покривало. Але Хам — він був чорним в їхній родині, — той подивився на свого батька в його голизні, і Бог прокляв його і всю його расу на те, щоб були дроворубами та водоносами. Отак воно й пішло. Ось що стоїть за всім цим. Біблія, книга «Буття», розділ дев’ятий. Візьміть самі й подивіться, містере Емберсон.

— Угу, — гмикнув я, нагадуючи собі, що десь переїжджати я все-таки мушу, неможливо мені залишатися в «Адольфусі» безкінечно. Нагадуючи собі, що зміг би зжитися з незначним расизмом, котрого не в змозі перебороти. Нагадуючи собі, що такий зараз дух часу, і