Читати книгу - "Американські боги"

Тінь нічого не сказав.

Його співрозмовник на іншому кінці лінії теж трохи помовчав.

— Я приїду до тебе вранці, — Середа ніби пересердився. — Ми поїдемо у Сан-Франциско. Сам вирішиш, чи заплітати квіти у волосся.

Розмова закінчилась. Гудків у слухавці не було.

Тінь поклав апарат на килим і повільно підвівся на дивані. Була шоста ранку, на вулиці ще темно. Він тремтів. Було чутно, як вітер завиває над закрижанілим озером. А ще було чутно, як недалеко, може, за стінкою, хтось плаче. Тінь був певен, що це Маргарита Ольсен. Її ридання були тихими, неперервними та безутішними.

Тінь пройшов у ванну і відлив, а тоді зайшов у спальню і зачинив за собою двері, відгороджуючись від жіночих сліз. Вітер зовні тужив і голосив, ніби теж побивався над втраченою дитиною, і Тінь більше не зміг заснути тієї ночі.

У Сан-Франциско було незвично тепло як на січень — так тепло, що Тінева шия безбожно пітніла. Середа одягнув темно-синій костюм і окуляри у золотій оправі, через які був схожий на адвоката зі сфери шоу-бізнесу.

Вони йшли по Хейт-стріт. Фріки, жебраки, злодюжки — усі проводжали їх поглядом, але ніхто не трусонув паперовою скляночкою з монетками у їхній бік, ніхто не звернувся до них узагалі.

Середа все ще дувся, мов сич. Тінь одразу зрозумів, що той досі злиться, і нічого не запитував відтоді, як чорний «Лінкольн» зранку підрулив до входу в його квартиру. Вони не перемовились ані словом дорогою в аеропорт. Тінь був радий почути, що Середа летить першим класом, а йому дістався квиток в економ.

Зараз уже збиралося на вечір. Тінь був у Сан-Франциско в дитинстві, а потім бачив його тільки у кіно — і все одно дивувався, наскільки знайомим було це місто, наскільки барвистими і унікальними були дерев’яні будинки, наскільки крутими були пагорби, і наскільки все в цьому місті було інакше, зовсім не так, як будь-де інде.

— Аж не віриться, що Приозер’я і Сан-Франциско — одна країна, — порушив мовчанку Тінь.

Середа роздратовано подивилася на нього. Тоді озвався:

— А це і не одна країна. Сан-Франциско не знаходиться у одній країні з Приозер’ям так само, як у різних країнах розташовані Новий Орлеан та Нью-Йорк, або Маямі та Міннеаполіс.

— Справді? — обережно перепитав Тінь.

— Справді. Ці країни мають спільні культурні ознаки: гроші, федеральний уряд, індустрію розваг. Певно, що це одна територія, але все, що дає цим країнам ілюзію єдності — це бакси, вечірні передачі і «Мак-Дональдз», — вони майже дійшли до кінця вулиці, де був парк. — Ми відвідаємо одну панну, будь із нею ввічливий. Але не передай куті меду.

— Я постараюся.

Вони вийшли на траву.

У них вперло погляд молоде, не старше чотирнадцяти, дівчисько із зелено-помаранчево-рожевим волоссям. Поряд із нею сидів собака — безпородний, на шиї мотузка замість повідка і нашийника. Погляд дівчинки був ще більш голодним, ніж погляд тварини. Собака спершу загавкав на двох чоловіків, потім закрутив хвостом.

Тінь простягнув дівчинці долар. Вона подивилась так, ніби не розуміла, що це таке.

— Купиш собачого корму, — усміхнувся Тінь.

Дівчинка кивнула і усміхнулась у відповідь.

— Мені зараз не до викрутасів, тож кажу прямо, — продовжив Середа. — Будь дуже обережним із цією панною. Вона може тебе вподобати, і це буде геть зайве.

— Вона ж, сподіваюся, не твоя пасія абощо?

— Нізащо нею не стане, навіть якщо запропонує мені всі на світі китайські іграшки, — добродушно відказав Середа. В його тоні не було помітно і сліду колишньої злості, можливо, він відклав цю емоцію на майбутнє. Тінь підозрював, що Середа працює на злості і гніві, як машина на бензині.

Під деревом на траві сиділа жінка, перед нею було розстелено паперову скатерку, майже цілком заховану під пластиковими тарілочками з наїдками.

Жінку не можна було назвати товстою, зовсім ні. Вона мала — Тінь вперше отримав нагоду скористатися цими словами — пишні округлі форми. Її довге волосся було дуже світлим, майже білим — такий платиновий колір пасував би якійсь амбітній акторці минулого. Її помада була яскраво-червоною. Складно було визначити її вік: двадцять п’ять їй чи п’ятдесят.

Коли вони підійшли, вона саме брала з тарілки фаршироване яйце. Середа наблизився до неї, вона підвела погляд, поклала обраний делікатес і витерла руку.

— Привітики, старий шахраю, — сказала вона і всміхнулася.

Середа низько вклонився, взяв її руку і підніс до губ. Тоді промовив:

— Маєш божественний вигляд.

— А який мені ще вигляд мати? — м’яко поцікавилася вона. — Але слухай, ну ти й брехло. Мені точно не варто було їхати в той Новий Орлеан! Я тепер жирна, як... не менше п’ятнадцяти кіло набрала. І я одразу там помітила, що ходжу перевальцем — от тоді й треба було тікати. А тепер мої стегенця труться одне об одне, коли я ходжу, уявляєш?

Останнє речення вона вимовила до Тіні, який гадки не мав, як на це відповісти, але відчув, що червоніє. Жінка зайшлася радісним сміхом:

— О-о-о, та він засоромився! Середо, голубе, ти привів мені хлопчика, а він тут раків пече. Це так ми-и-ило. Як його звати?

— Це Тінь, — відповів Середа. Здавалося, він щиро насолоджувався Тіневим збентеженням. — Тіне, познайомся з Пасхою.

Тінь пробурмотів щось, що могло зійти за привітання, і вона знову йому усміхнулася. Він почувався, ніби його засліпило — як браконьєри засліплюють фарами здобич перед пострілом. До нього линув запах її парфумів: п’янка жіночна суміш жасмину, жимолості і свіжого молока.

— Отож, як ся маєш? — запитав Середа.

Жінка на ім’я Пасха засміялася глибоким грудним сміхом. Здавалося, що все її тіло заливається веселощами. Як може не подобатися людина, що так сміється?

— О, та чудово ж! А як ти, вовчику-братику?

— Прийшов просити про поміч.

— Згаяв день. Співчуваю.

— Ти хоч вислухай мене, перш ніж відмовляти.

— А сенс? У тебе однаково не вийде.

Вона повернулася до Тіні:

— Голубочку, чому б тобі не сісти і не скуштувати моїх чудових наїдків? Візьми тарілочку і набирай усе, що забажаєш. Тут одна смакота: яйця, смажена курочка, курочка каррі, салат