Читати книгу - "Американські боги"

з’ясувати, як перетворити срібний долар на пенні. Це був фокус, що його Тінь вичитав у «Дивовижних ілюзіях», але пояснення було жахливе: розпливчате і незрозуміле. Тінь лютував. Ось, наприклад, написано: «А тоді заховайте монету звичним способом». Майже в кожному реченні щось таке. Що, в біса, може означати той звичний спосіб? Вдати, що береш іншою рукою? Опустити в рукав? Показати кудись і заволати: «О боже, погляньте, пума!», а потім викинути монетку, поки глядачі відволікайся?

Він підкинув срібний долар у повітря, зловив його і пригадав місяць та жінку, що подарувала йому місяць. Тоді спробував повторити фокус. Не вийшло. Він пішов у ванну і спробував фокус перед дзеркалом, та лише впевнився у своєму здогаді. Фокус просто не спрацює так, як написано в книзі. Він зітхнув, поклав монету в кишеню і опустився на диван. Вкрив ноги дешевим пледом і потягнувся за «Протоколами Приозерської ради 1872-1884 років». Текст було набрано у два стовпчики так дрібно, що його майже неможливо було розібрати. Він перегортав сторінки, розглядаючи репродукції тогочасних фотографій різних скликань Приозерської міської ради. Довгі бакенбарди, глиняні люльки, поношені і нові капелюхи... Більшість облич були на диво знайомими. Він геть не здивувався, помітивши огрядного секретаря ради на світлині 1882 року: звали його Патрік Малліґан, і він був — якби поголився і скинув кілограмчиків десять — точною копією Чеда Малліґана, свого пра-пра(-пра?) внука. Тінь шукав Хінцельманового діда, першого мешканця цих країв — але, схоже, справи ради його не стосувалися. Тінь помічав згадки про якогось Хінцельмана в тексті, коли перескакував від фотографії до фотографії, але знайти їх знову не зміг, а від дрібного набору боліли очі.

Книга впала йому на груди, і Тінь зрозумів, що клює носом. Майнула твереза думка, що засинати на дивані було б нерозумно. Спальня ж усього за два кроки. З іншого боку, ні спальня, ні ліжко нікуди не дінуться, за п’ять хвилин він встане і піде туди, а зараз він засинати не буде, просто нехай трішечки відпочинуть втомлені очі...

Тьма ревіла.

Він стояв на рівнині. Позад нього було те місце, де він з’явився, звідки його витиснула земля. Зорі все падали і падали з неба, і кожна зоря, яка торкалась червоної землі, ставала чоловіком чи жінкою. У чоловіків були високі вилиці і довге чорне волосся. Усі жінки були як Маргарита Ольсен. То був зоряний народ.

І всі вони дивились на нього гордовитим поглядом темних очей.

— Розкажіть мені про птиць-громовиць, — попрохав Тінь. — Будь ласка. Не для себе прошу, а для своєї дружини.

Одне за одним вони поверталися спиною до нього, і кожен та кожна з них зникали, розчинялись у виднокраї щойно він переставав бачити обличчя. Та остання з-поміж зоряних людей, та, в чиєму темно-сірому волоссі гніздилась сивина, перш ніж відвернутись, показала на багряне небо:

— Спитай у них сам.

І виднокіл, від горизонту до горизонту, на мить осяяв проблиск літньої блискавиці.

Поруч із ним височіли пісковикові вершини і шпилі скель. Тінь подерся на найближчу. Кольором камінь нагадував пожовклу слонову кістку. Він вчепився рукою у виступ, і подумав, відчувши, як той впився йому в шкіру: «Це справді кістки. Не камінь. Це старі, обвітрені кістки».

Та однак, то був сон, а часом уві сні альтернатив нема: іноді просто ні з чого обирати, а іноді хтось уже заздалегідь обрав, що тобі судилося. Тінь дерся і дерся. Руки боліли. Кістка під його босими стопами тріскалася, кришилася і боляче обдирала шкіру. Вітер щосили намагався відірвати Тінь від опори, але той притискався до скелі і далі дерся на вершечок.

Він зрозумів, що вся скеля була складена з однакових кісток. Вони знову і знову йому попадалися: кожна кістка була округла і сухісінька. На мить він подумав, що це можуть бути пожовклі старезні шкаралупи яєць якихось страховинних птахів. Та ще один спалах блискавиці відкрив істину: у кісток були очниці і зуби, якими вони безрадісно посміхалися.

Десь кричали птахи. Дощ шмагав по обличчю.

До землі була сотня метрів, а може й більше, і він притискався до вежі з черепів, спалахи блискавок догорали на крилах пташиних силуетів, що кружляли довкола вершини. Це були велетенські, схожі на кондорів чорні птиці з білими гребенями на шиях. То були грандіозні, гордовиті, жаскі птахи, а їхні крила лопотіли в нічному повітрі, ніби відлуння грому.

Вони кружляли над вершиною.

Розмаху крил — п’ять, а може, всі десять метрів, подумав Тінь.

А тоді перша птиця ринула вниз до нього, і блакитні блискавиці танцювали в її крилах. Тінь втиснувся в ущелину між черепів, порожні очниці втупилися в нього, вищирилися жовтаві зуби, але він дерся і дерся далі. Кожен гострий виступ роздирав шкіру, але він спинався на гору черепів, відчуваючи жах, і відразу, і трепет.

Ще одна птиця наблизилася до нього, і пазур завбільшки з долоню впився йому в передпліччя.

Тінь простягнув руку і спробував висмикнути перо з крила. Якщо він повернеться до свого племені без пера, то буде зневажений, ніколи не стане чоловіком. Та птиця шугнула ввись, і він не зміг вхопити ані пір’їнки. Птиця-громовиця відпустила його і здійнялася вгору, осідлавши вітер. Тінь спинався далі.

Тут, певно, тисячі черепів, думав він. Тисячі тисяч. І не всі вони людські. Врешті він став на вершині, а ці величні створіння, птиці-громовиці, повільно ширяли довкруж, прокладаючи собі шлях між вітрів легенькими змахами крил.

Він почув голос, голос бізоночоловіка. І той кликав його крізь вітер, і розповідав про тих, чиї були черепи.

Вежа посипалася, і найбільша птиця, з очима, що увібрали в себе всю пломенисту блакить блискавиць, шугнула до нього під гуркіт грому, і Тінь почав падати, і падав, і падала вежа з черепів...

Телефон розривався. Тінь навіть не знав, що квартиру вже підключили до мережі. Його ще трусило зі сну. Тремтячою рукою він підняв слухавку.

— Що за хуйню ти твориш?! — Середа волав у трубку, зліший, ніж Тінь будь коли чув його. — Що за сліпучо-полум’яну хуйню ти твориш?! Думаєш, це тобі дитячі забавки?

— Я спав, — Тінь ніяк не міг зрозуміти, що відбувається.

— На дідька мені облаштовувати тобі затишний сховок у Приозер’ї, якщо ти зчиняєш такий рейвах, що чують навіть мертвяки, га?

— Мені снилися птиці-громовиці... І вежа. Черепи... — Сон здався Тіні настільки важливим, що його конче необхідно було переповісти прямо зараз.

— Чорт забирай, я прекрасно в курсі, що