Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За вікном рожевіло небо, коли я нарешті розплющила очі. Я не знала, скільки я пролежала отак, без свідомості. Для мене час зупинився тоді, коли світло фар раптово засліпило мене і я перестала відчувати світ навколо. Найгірше, що я більше не відчувала дитини. Моєї доньки вже не було зі мною. Я подивилася на живіт, якого вже не було.
Я помітила своїх батьків, які вочевидь прилетіли найпершим рейсом до Британії. Вони змарніли, здалося, що вони постаріли на кілька років. Найцікавішим було те, що поряд з моїм ліжком сидів ледь живий Антарес, тримаючи мене за руку. Я подивилася на нього з сумішшю здивування й тривоги.
— Що з дитиною? — ледь чутно запитала я, у горлі зовсім все пересохло.
— Наша донька зараз в інкубаторі, з нею все гаразд. Вона крихітна, але всі лікарі дивуються, бо наша дівчинка дуже сильна. Як її мама, — він намагався усміхнутися, хоча сльози лилися з його очей. — Персефоно… як ти почуваєшся?
У голосі Антареса турбота здавалася невпевненою, хоча природною. Його тепло пахло чебрецем, теплим молоком, літнім ранком. Я мало не розплакалася, бо відчувати його присутність й опіку було найціннішим скарбом, який у мене може забрати хіба Антарес.
— У горлі просто Сахара, — прошепотіла я пересохлими губами, відкинувшись на подушці.
— Нудить?
— Ні, — видихнула я.
— Буквально кілька ковтків, серденько. Більше поки що не можна.
Він налив у склянку трохи води й притримував, щоб я могла попити. Здавалося, що навіть свою волосину я б не змогла втримати. Настільки я була слабкою й безпомічною.
— Не поспішай лише. Пий поволі, — своїм звичним лекторським тоном повчав Антарес, іншою рукою гладячи мене по голові. — Розумниця.
— Серденько, розумниця… Докторе Карден, не перевантажуйте себе, я всього лише ваша чергова пацієнтка.
Антарес знову сів на стілець поряд з лікарняним ліжком, невпевнено тримаючи мене за руку. Я помітила, що він не у звичному темно-синьому хірургічному костюмі, у якому він проводив операції, а в чорній водолазці й чорному костюмі. Я подивилася на нього довгим, майже жалібним поглядом, у якому відобразився весь діапазон емоцій: від образи до злості.
Його неначе струмом прошило моє речення. Він наблизився до мене, ні на мить не відпускаючи моєї руки. Його сріблясті очі, набряклі від безсонних ночей, дивилися в мою душу, роздягаючи мене зсередини. Антарес пропонує мені пити воду, тримає склянку, бо мені важко просто підняти руку, але в самого губи пересохли, неначе він нічого, окрім кави, не пив. Його виснажених вуст торкнулася легка усмішка, а очі наповнилися сльозами. Кілька скотилося по його щоках, зарослих легкою чорною щетиною. Педантичний хірург доктор Карден не голився, мабуть, днів п'ять.
— Ти вже давно для мене не просто пацієнтка, Персефоно, — у його голосі бринів дует болю й щирості, Антарес торкався долонею мого обличчя. — Вже сім років ти для мене не просто пацієнтка, а кохана жінка. П'ять років — кохана жінка, з якою я ділю побут і ліжко. І вже п'ять днів ти мама нашої донечки й моя майбутня дружина.
— Ми розірвали стосунки два місяці тому, бо ти не хотів дітей, яка я тобі в біса майбутня дружина, — випадково вирвалося в мене; я не планувала озвучувати свої думки, але вони обліпили мене, неначе вапняний накип.
Антарес відсахнувся, його обличчя стало порожнім, а руки трохи послабилися. Його очі, наповнені сльозами, тепер стали важкими від розчарування і болю. Кожне слово, яке я сказала, немов ударило його по серцю, і він на мить затамував подих, не знаючи, що відповісти.
— Знаєш… ти можеш зараз мене не зрозуміти і це нормально. Ти перекладачка, ти працюєш з текстом і словами. Я працюю безпосередньо з людьми. Знаєш, який страх кожного лікаря? Чи то хірург, чи то травматолог. Ми боїмося, що одного разу до лікарні привезуть когось з наших близьких, — його рука лагідно стиснула мою, у цей момент він потребував особливої підтримки. — Скажи, що я мав відчувати, коли побачив тебе — нерухому, непритомну, бліду… і вагітну. У тебе кровотеча, а під серцем — наша дитина. Це не лише твоя дитина і твій біль. Це і моє дитя. Там є й мої гени, це частинка мене. У неї чорне волосся й сіро-блакитні очі, як у мене. Я перша людина, яка зустріла її в цьому світі, і це для мене велика честь. Я торкнувся до неї. Відчував її тепло крізь рукавички. Я вперше й назавжди відчув себе татом. Я передав її медсестрам і неонатологам, а потім продовжив робити все, аби ти прокинулася. Через це, звісно, зараз я змушений проходити ідіотський курс з етики, бо оперував близьку людину, що заборонено, і мене відправили у відпустку, щоб я оговтався після виснаження. Коли я завершив операцію, я розплакався в туалеті. Я завинив перед тобою. Я лишив тебе в таку складну мить і з'явився, коли ти була на межі життя і смерті. Пробач, — прошепотів Антарес, сльози градом скочуватися з його очей. — Хоча ти маєш право не пробачати мені. Можеш викинути мене з вашого життя. Я не заслужив бути поряд з тобою й нашою донькою, бо покинув вас у скрутну хвилину. Але водночас мене розриває від бажання розділити з вами своє прізвище, дім і життя. Наступного дня після операції я пішов до салону з ювелірними виробами й купив каблучку. Бо хотів тобі освідчитися. Зараз я розумію, що ти не хочеш мене бачити поряд і це нормально. Залиш собі цю каблучку. Вона куплена для тебе і належить тобі. Ти перша й остання жінка, якій я освідчуся і яку безмежно кохаю і кохатиму до скону всім своїм холодним хірургічним серцем. Ти мені потрібна. Ти подарувала мені доньку. Завдяки тобі я став батьком. Дякую за Теодору. Вона найпрекрасніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Я дуже щасливий, що я її батько.
Він залишив маленьку коробочку на тумбочці поряд зі мною. Антарес витер рясні сльози, подивився на мене з таким жалем і болем, що у грудях пекло, поцілував мене в чоло, як завжди робив це, поки ми були разом, і зібрався виходити з палати. Мій слабкий голос його зупинив:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарунок, Аст Квітка», після закриття браузера.