Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Я… я не розумію. - Промимрила я, відчуваючи, як кров відхлинула від обличчя, і ноги затремтіли в неприємному передчутті.

- Та що ви кажете? - Єхидно кинув філософ. Потім оглянув мене з ніг до голови, знову цим своїм зневажливим поглядом, і посміхнувся. - Бачу, і справді не розумієте. Стараннями вашого залицяльника всі ваші хвости закриті, Бикова.

Я проковтнула різко пересохле горло, і, напевно, зблідла ще сильніше, філософ дивлячись на мене підняв брову і продовжив.

- Що таке, ви здивовані? А от я здивований, навіщо такі як ви взагалі вступаєте до університетів. Чому не на панель одразу? – Тепер кров різко вдарила у голову, і я почервоніла з голови до п'ят. Від сорому хотілося провалитися крізь землю, а від обурення хотілося закричати на професора, але я лише беззвучно розплющила рота і витріщила очманілі очі. – Навіщо займати чиєсь місце, якщо вам ця освіта не потрібна, м?.. Все одно заміж вискочиш за якогось синочка… якогось впливового татуся, і буде він усе життя за тебе вирішувати все хабарами та погрозами… - Професор розпалювався все сильніше, і не помітив як на емоціях навіть перейшов на «ти». Та раптом його перервали двері, що різко відкрилися, і випустили нікого іншого як самого ректора. Ну от, про вовка промовка. От він хто, - «впливовий татусь»…

Філософ, побачивши начальство, весь якось підібрався, поправив окуляри, і, кинувши на мене останній виразний погляд, забрався геть. Ректор пройшов повз мене, не помічаючи.

Я ж залишилася стояти, наче вросла в землю, облита лайном і брудом. У вухах шуміло, до горла підкочувала нудота. Хотілося просто стиснутись до невидимих розмірів і зникнути. Тіло стало якимось важким, свинцевим, не моїм. Але голова продовжувала думати. У ній билась і металася лише одна фраза, в гніві кинута професором. «Хабарами та погрозами»…

Трясця твоєї матері, Сашко Бортніков! Що ж ти накоїв, негіднику? Ти що, загрожував викладачеві?!! І чим? Звільненням? – Ну чим же іще, коли татко - ректор. Ну який же дурень, га? Ну що ж так неакуратно? Все зіпсував. Ідіот! Та краще б я сама вчила і здавала цю безглузду філософію, ніж так…

Злість немов поривом шквального вітру знесла сором і розгубленість, надала сил. Мені захотілося зараз же знайти негідника і накинутись на нього, накричати, подряпати обличчя, розбити щось важке об його голову. Але дійшовши до розкладу, щоб дізнатись, у якому кабінеті шукати гада, пригальмувала.

Ну і що я йому зроблю? – Геть нічого. Тільки все зіпсую. Він обіцяв вирішити з філософом, він вирішив. Так, спосіб вибрав неправильний, але цілі досяг. І курсову он мені вчора на пошту готову скинув, залишилося тільки вивчити…

Боже, ну яка ж безглузда ситуація. І найнеприємніше, що я сама в неї вплуталася. Сама у всьому винна. І у своїй ганебній репутації у тому числі.

Похнюпивши плечі і важко зітхнувши, я поплелася до гуртожитку. Ну а там уже Яна додала отрути.

Поки я добиралася до притулку, емоції трохи вщухли, і їм на заміну прийшло неприємне спустошення, як завжди і буває після перенесеного стресу. Якось на автоматі, я прибралася у вольєрах, і навіть не знайшла в собі сил пограти з цуценятами та приголубити улюбленців. Я почувала себе огидно - пригніченою, самотньою та розбитою.

Закінчивши прибирання, я забралася в підсобку, ввімкнула лампочку, що самотньо висіла під низенькою стелею, і вмостилася в кутку, беручи в руки курсову. Оглянула свій убогий притулок... І тут мене прорвало. Сльози самі покотилися по щоках, падаючи на аркуші паперу, що лежали на колінах. Мені раптом стало так шкода себе, що захотілося згорнутися клубочком і просто плакати, шкодуючи себе, виправдовуючи та співчуючи.

Так, я сама вплуталася в безглузду гру. Так, я була нерозбірлива останнім часом. Так, я неправильна, погана дочка. Але хіба цього вистачить? Хіба я заслужила всю цю гидоту, що на мене звалилася?

Мене ж тепер не лише студенти, а й викладачі вважають повією! І це при тому, що я у свої дев’ятнадцять (дев’ятнадцять, люди добрі! хто зараз до таких років доживає незайманою?) ніколи і ні з ким… Взагалі!

Та що це? Та за що?!!

І це я неправильна? Може це світ навколо мене збожеволів з усією своєю упередженістю, га?

Та ні, ну серйозно! В чому я винна? Адже ні в чому. Ніколи нікому нічого поганого не робила, нікого не ображала, не грубила, не обговорювала за спиною, як усі оці… У чому ж моя вина?

За обуреними роздумами я не помітила, як висохли сльози, і всередині апатія поступилася місцем якийсь дивній впевненості та рішучості.

Я ні в чому не винна. Ні перед ким. І я нікому не дозволю кривдити себе!

Моя мама здолала сотні перешкод, проїхала тисячі кілометрів  до того життя, якого хотіла. Мій батько з п'ятнадцяти років наполегливо працював, щоб стати військовим і вже у двадцять п'ять мав звання капітана і викладав у найкрутішій академії країни. Вони були впертими і сильними, незламними на шляху до своїх цілей і до того, чого хотіли. Вони не дозволяли себе утискувати, грати собою, маніпулювати. І я не дозволю. Я дочка своїх батьків, і хоч якісь крихти, частинки сильних рис характеру, мали передатися разом із генами. І може я не така, як вони хотіли, і не дотягую до їхнього рівня, але витирати об себе ноги я вже точно нікому не дозволю!