Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Швидкою пружною ходою, що видавала мою неприховувану злість, я йшла коридором гуртожитку у напрямку виходу. Ця моя нова сусідка Яна була просто чудовиськом. Груба, нахабна, галаслива, така, що не знає нічого про особисті межі, вона мало не з порога заявила, що любить голосно слухати рок, і їй начхати, що про це думають оточуючі, «не подобається – йди зубри свої курсові на вулицю». І це ще нічого, сьогодні вона у своїй безцеремонності перевершила всі мої сподівання.

Повернувшись до кімнати після пар, я виявила свій одяг зваленим в купу на ліжку. Бачте, Яна вирішила, що мої речі займають занадто багато місця в шафі, і замість того, щоб їх відсунути, вона просто їх викинула, мовляв, розберешся сама потім, чого куди подіти.

Мої речі, і, зважаючи на все, я теж, бачте, їй заважали, і вона вирішила встановити тут свої порядки. Від такого нахабства я буквально дар мови втратила, і не знайшла що відповісти. Спробувала обуритися, але одразу ж здулася: Яна була вдвічі більша за мене, і вигляд у неї був такий... ну знаєте, загрозливий і самовпевнений, що не виникало сумнівів - вона не розуміє слів і аргументів, таким зрозуміла лише мова сили. І цієї самої сили в мене, на жаль, не було. Я для неї – дрібна комашка, приб’є – не помітить.

Ото татко зараз позлорадів би, задоволений тим, що вкотре його слова підтвердилися: правий той, у чиїх руках сила. В черговий раз дорікнув би мені, що не дослухалась його порад і не вступила до військової академії. Вкотре звинуватив би мене, у тому, що я «не така», зовсім не схожа на нього, і навіть на свою матір, яку він хоч і не знав до пуття, але все одно чомусь вважав «упертою і сильною дівчиною».

Маму мою звали Лієн, і була вона корінною китаянкою, яка приїхала в Україну за університетською програмою обміну студентами. Навіть не знаю, як їм з батьком вдалося перетнутися: мама навчалася на лікаря, батько, як не важко здогадатися, на військового офіцера. Може вони познайомилися десь на вечірці, чи в клубі, не знаю: батько ніколи не розповідав, відмахувався, хоч би скільки я розпитувала. Думаю, я просто результат одноразового безвідповідального сексу, за відсутності контрацепції. Ось так банально і некрасиво. Я майже впевнена, що жодної прекрасної романтичної історії між ними не було. Тато не любив Лієн. Тому напевно не зміг полюбити і мене – продукт їхнього швидкоплинного зв'язку.

Можливо, вони б навіть не зустрілися після того випадку, якби не я. Думаю, незапланована дитина явно підпсувала життя їм обом, і я майже впевнена, що тато наполягав на аборті. Може й дарма мама не погодилася...

Дізнатися подробиці історії мого зачаття та народження нема в кого - мама померла невдовзі після пологів. Своїх бабусю і дідуся по маминій лінії я ніколи не бачила, у глибині душі я сподівалася, що вони взагалі не знають про моє існування, всіляко відганяючи думку, що я їм просто байдужа. Батько мій був сиротою, тож на всьому білому світі мій тато, на жаль, був єдиною рідною мені людиною.

Про маму я нічого не знала. У мене навіть не було її фотографії, але тато казав, що я на неї дуже схожа. Це від неї мені дісталися азіатські риси обличчя та це дурне прізвисько, яке прилипло до мене ще в школі. Це через неї, тут, у своїй рідній країні, у своєму рідному містечку, серед однолітків я вважалася гидким каченям – негарним, незвичним, несхожим на інших. Це через неї я протягом кількох шкільних років щодня піддавалася глузуванням і кепкуванням.

Та не подумайте, я на неї не сердилася. Вона дала мені життя, віддавши за нього своє. І хай воно неідеальне, та воно є. Я живу, а вона мертва.

Маму я любила, якось заочно, на рівні інстинктів. Хоч і зовсім її не знала. А так хотіла б дізнатися - хоча б щось, хоча б якісь крихти. Та у тата нічого не довідатися. Єдине на що він розщедрювався – це у день її смерті випити чарочку та згадати якою вона була сміливою та цілеспрямованою, бо наважилася приїхати на навчання у іншу країну за тисячі кілометрів від рідного дому. Але й такі моменти мене не надто радували, бо закінчував він свою поминальну промову завжди одним й тим самим: дивився на мене, зітхав, і з сумом додавав, що нажаль я зовсім не така. Не така, як вона, і точно вже не така як він. Далеко не така.

Нажаль, я зовсім не була схожа на своїх батьків.

Я була геть іншою. Я була розчаруванням. В принципі завжди, і зокрема зараз: дочка відомого викладача, офіцера Бикова не змогла відстояти себе.

І у цьому немає нічого дивного. Я звикла, що я – ганьба сім'ї. Бридке каченя. Підробка.

Я штовхнула важкі двері і вийшла надвір. Небо було затягнуте важкими темними хмарами, і ніби відбивало назовні мій огидний внутрішній стан. Закинула рюкзак з підручниками на плече і поспішила на автобусну зупинку. Буду «зубрити курсові» в притулку - все одно через кілька годин моя зміна, а там тихо, немає нестерпних сусідок, і можна сховатися від дощу, що ось-ось почнеться.

Усередині клекотіла злість, і було гидко від самої себе. А ще було прикро та сумно. Сором і почуття самотності, що раптово звалилося, неприємним осадом доповнювали коктейль емоцій, який вирував в моїх грудях.

А все закрутилося не через нову сусідку. Яна лише додала гіркоти в і без того гіркий напій.

Все почалося ще вранці, коли я в перерві між парами перехопила біля дверей  в деканат філософа і, торкнувшись його плеча, запитала, коли можна перездати хвости. Він зупинився, обернувся, зміряв мене важким поглядом і глянув у моє обличчя так… зневажливо.

- Вам ще вистачає нахабства питати? - Дивлячись на мене поверх окулярів у товстій оправі, з огидою кинув сивий викладач. Я злякано моргнула і відсахнулася. Що це за нападки? Що це все означає?