Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Життя Володі "Кувалди" Варварука можна вважати ідеальним: капітан хокейної команди незабаром успадкує сімейну бізнес-імперію, його обличчя і тіло прикрашає обкладинки, а ім'я зустрічається навіть у наукових журналах. 

Йому нема чого одружуватися і ніщо не заважає хокеїсту жити як хочеться.

Але останнім часом він не може знайти собі місця і точно не збирається ускладнювати собі життя проблемою на ім'я Настя Резницька, молодшою сестрою його супротивника.

Тільки коли Кувалда бачить як ця божевільна і неймовірна дівчина шукає попутку просто на узбіччі біля траси, то все в його житті і в голові йде шкереберть.

Не може ж він залишити її там саму?

⚡дуже владний герой
⚡протистояння характерів
⚡романтика
⚡пригоди на станції Пояски

***

Підготуватися до катастрофи неможливо, на те й вона і катастрофа.

І мало що в житті здатне підготувати навіть найтерплячішу людину до зустрічі з Настею Резницькою.

Я прокручую кермо однією рукою, змушуючи мій "Урус" маневрувати між двома кинутими візками на парковці гіпермаркету. Не завадило б одягнути сонцезахисні окуляри, але нехай сонце випалить мені очі.

Після всього, що я сьогодні побачив у саду Артура Резника, капітана "Скалозубів", мого головного супротивника і старшого брата Насті, мені варто вирізати очі і здати їх у музей кунсткамери.

На сітківці точно залишився образ її оголеного тіла, і як тепер узагалі продовжувати моргати? Раптом образ зникне або, що ще жахливіше, залишиться там назавжди?

Дивлюся в сіру лінію дорожнього асфальту, а насправді бачу тільки...

Чорт, чорт, прокляття!

Я видавлюю педаль газу до межі, знову об'їжджаючи один і той самий квартал цього напівпорожнього селища по колу. Не знаю, чому я не їду додому. Не знаю, чому не їду на заплановану зустріч із нотаріусами.

Добряче протираю обличчя, і вдаряю рукою по поворотнику.

Дико міцні поворотники в цих тачках, треба ж. Ну нічого, через пару кіл доламаю, якщо ніхто не спроможеться зробити мені трепанацію черепа.

Хочеться все трощити і вивертати.

Тому що я більше ні чорта не знаю, — думки пожирають самі себе за хвости, як слизькі змії, — і мені це відчуття дуже і дуже не подобається.

Я прийшов до будинку Артура Резника, щоб домовитися. Щоб поговорити і дізнатися, що там капітан "Скалозубів" уже собі нафантазував. Щоб забезпечити наступний сезон стабільністю, тому що мені... особисто мені... ця стабільність, чорт забирай, буде дуже потрібна.

А потім у середині бесіди я вийшов на вулицю, щоб перевірити цей клятий "Урус", бо спрацювала сигналізація.

І коли я пішов садом, я завернув не туди.

Я настільки конкретно й однозначно завернув не туди, що я просто досі не можу повірити в те, що сталося.

Я думав, що мініатюрний гостьовий будиночок може стати місцем, де я швидко поговорю з керівником ліги без зайвих вух.

Тому я потягнув за дверну ручку і не роздумував двічі.

І ці двері гостьового будиночка виявилися не входом всередину приміщення. Ці чортові двері покірно відчинилися, а всередині дико шуміла вода, бо це виявилося душовою кабіною.

А під потоками води стояла дівчина.

Оголена.

Мокра.

Незаперечно... приголомшлива.

І, напевно, вона не відразу мене помітила. А я стояв і дивився. Мовчки й нерухомо.

— Ідіот, — бурмочу я, вдавлюючи лоб у кермо. — Ідіот!

Стояв і дивився, як тупиця, тому що... Не знаю чому! Бо м'язи заіржавіли так, що здавалося ніби й не зможу знову навчитися ними рухати.

І потім вона повернулася і закричала.

Звісно, вона закричала, бо я продовжував стояти й дивитися.

І ця дівчина, з убивчо розкішними очима і рожевою ніжною шкірою, так і не прикрилася.

— Тупиця, тупиця, ідіот! — не можу заткнутися і навіть очі закриваю рукою, ніби знову стою перед тією душовою кабіною.

Дівчина так кричала і в її темних неосяжно красивих очах плескався такий жах, що я мимоволі зробив крок уперед. У напрямку до неї.

Зрозуміло, на її крик прибіг Резник, бо дівчисько виявилося його молодшою сестрою, а я тепер сиджу тут із синцем на половину обличчя. Відбиватися не було сил та й совість не дозволяла. Я й забув, що в нього є сестра. Резник прокричав, що їй щойно виповнилося вісімнадцять. А я просто в іншому вимірі опинився.

Ось відчинив ті кляті двері, Настя закричала, а я випав в інший світ і мені здається, що я звідти ще не повернувся.

Перевіряю годинник: минуло трохи менше трьох годин, як це сталося.

Я навіть до пуття не вибачився.

Може, тому й навертаю кола за десять кварталів від їхнього будинку. Може, якась частина мене прокинеться і вирушить вибачатися: і хоч щось робити... якось згладжувати провину...

Прокляття, ну чому вона не прикрилася, а я стояв і дивився?

Я зупиняю "Урус" біля жвавого повороту, де машини безперервно поспішають заїхати до столиці. Тут розкинувся невеличкий базарчик і навіть мерехтять яскравими барвами атракціони.

Гарненько штовхаю кермо, бо нікуди я не вирушу. Резник мене вб'є. І матиме рацію. Як же він мене дістав, просто сімдесятирічний дідусь у тілі молодого хлопця, і чому, ну чому в нього настільки...

... приголомшлива...

... витончена...

... темноока і світловолоса і красива...

... сестра.

Невелика група дітей біля входу на ринок розступається і щось червоно-помаранчеве привертає мою увагу. Малеча явно підстрибує, щоб попросити сфотографуватися каченя, яке до них наближається.

І це не просто подоба каченя, це справжнісіньке серйозне Каченя зростом у метр шістдесят. Костюм вражає, але він безумовно заважає цьому Каченяті... рівно стояти на місці понад п'ять секунд. Каченя навіть поправляє дещо сором'язливим рухом свій хвостик.