Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Я наносила останні штрихи, домальовуючи стрілки таким чином, щоб надати моїм очам більш європейський вигляд. На цьому вирішила й закінчити: я і без рум'ян, тіней та іншої косметики, сяяла, дужче алмазу. Очі горять, на губах лукава усмішка, плечі розправлені, тіло розслаблене та вільне. Я майже щаслива. Ледь не роздмухуюся від самовдоволення. І не без причин: мою нестерпну сусідку виселили. І тепер, за запевненнями Саші Бортнікова і нашої буркотливої вахтерки, я безроздільно пануватиму цілою кімнатою весь залишок навчального року! Ціла кімната у моєму розпорядженні – чи це не щастя для бідного студента? На мою думку, це чудово. І це мій перший значний приз у дурній авантюрі, в яку я вплуталася.

Так, я вважала її дурною, визнала всю абсурдність того, що відбувається. Я більше не розважалася, не потопала в азартних передчуттях, вигадуючи дрібні капості для хлопців. Тепер я підійшла до всього серйозно та холоднокровно. У мене було дуже багато незакритих потреб, які можна було закрити за допомогою трьох хлопців, які й самі були не проти мені допомогти. Не просто не проти - вони буквально один перед одним шикувалися, щоб мені послужити. Зрозуміло, що в них свої мотиви, але ж не відмовлятися через це від того, що мені потрібно?

Сашу ось, наприклад, допомогти з моєю новоспеченою сусідкою я навіть особливо не просила. Все вийшло якось само собою, навіть розігрувати сцени не знадобилося.

Того вечора, що я провела в притулку, він, виявляється, дзвонив мені кілька разів, але мій телефон розрядився, а зарядку я забула в гуртожитку. Не додзвонившись, він знайшов мою кімнату і мав щастя поспілкуватися з душкою Яною. Не знаю, що у них там за діалог відбувся, але мабуть вони так поспілкувалися, що мені навіть пояснювати нічого не довелося наступного дня, коли він знайшов мене в аудиторії, і почав допитуватись, де я пропадала, поки він, бідолаха, мене весь вечір шукав. Я так і пояснила, що втекла від Яни. І більше нічого не сказала, ну хіба що сльозу пустила для достовірності, і набула якомога нещасного вигляду. Сашко відреагував миттєво: невідомим закляттям (напевно в ньому містилося ім'я ректора Бортнікова) зачарував нашу незговірливу і вкрай принципову вахтерку, і за годину душка Яна вже збирала речі.

Я ж на подяку погодилася піти з моїм благодійником на побачення до театру. І нехай для театру у мене не було відповідного одягу, і моя тонка трикотажна сукня, куплена на розпродажі, виглядала більш ніж скромно, мені було начхати. Я була така задоволена собою і ситуацією, що склалася, що те, як я виглядаю, не мало значення.

У призначений час я спустилася вниз сходами і випурхнула надвір. Там на мене вже чекало таксі, а Сашко крутився поруч. Я підійшла до нього і обняла за шию, всім своїм виглядом демонструючи, яка я рада його бачити. Він навіть трохи здивувався від несподіванки, але обійняв за талію у відповідь.

- Ти не уявляєш, як це круто жити одній! - З придихом сказала я, посміхаючись так широко, що зводило щоки.

Сашко хмикнув, і обійняв вже сміливіше, по-господарськи притискаючи мене до себе.

- Ну, чому ж не уявляю? Я нещодавно і сам звалив від предків, винайняв квартиру. Тепер кайфую наодинці. – самовдоволено посміхнувся хлопець, а потім додав. — Я спочатку хотів тобі запропонувати з'їхати до мене, коли побачив це опудало, що до тебе підселили… Але потім зрозумів, що ти не погодишся. Ти не така… Скромна надто…

Я ледве стримала себе, щоб не пирснути. Ну то як же, "не така"... Це саме те, що ти про мене думаєш, ага. Розтягнувшись у ще ширшій посмішці, відповіла:

- Все правильно ти подумав. Я не погодилася б. Але, хто знає, може пізніше ... - Багатозначно простягла я, і кокетливо знизавши плечем, відсторонилася.

Вклавши свою долоню в його руку, попрямувала до задніх дверей таксі, коли раптом побачила хлопця, що стояв за кілька метрів, і уважно спостерігав за нами. Побачила його і збилася з кроку, чомусь забарилася і якось внутрішньо напружилася.

Це був Ваня, я впізнала його одразу ж. Він стояв біля мотоцикла, в такій позі, ніби вже збирався їхати, але раптом побачив нас, і отетерів настільки, що забув, де педалі. І погляд у нього був такий… Ну промовистий, знаєте. Такий, ніби він дивився на останню ідіотку. Навіть уявити собі не можу, що він там про мене думав зараз. Але навряд чи його оцінки та характеристики були позитивними. Втім, вони не були позитивними й до сьогодні. Я для нього – легковажна та вітряна дурепа. І судячи з його погляду, зараз я впала вже нижче нікуди.

Раптом ця думка щось болісно зачепила всередині. Навіть приклеєна посмішка сповзла з обличчя.

Він нічого не знає. Не знає, і дивується, чому спір не закінчився, і я стою тут і обтискаюся з одним із його учасників. Що він міг подумати? – Навряд чи щось хороше.

Він помиляється так само, як і всі інші. Поставив на мене тавро, навіть не спробувавши розібратися. Навіть не допускаючи думки, що все може бути складнішим, ніж здається на перший погляд. Все може виглядати взагалі не так, як здається.

Я струсила головою. Так, стоп. Це його вибір, переконувати його я не маю наміру – сказала сама собі.

Перш ніж сісти в машину, підняла руку і грайливо помахала йому пальцями, розтягуючи губи у награній усмішці. І це була дивна дія. Я навіть не змогла сама собі пояснити, навіщо. Я ніби усією своєю поведінкою навмисно підтверджувала його криву, хибну думку про мене, так, наче хотіла, щоб на зло всьому він думав про мене іще гірше. 

При цьому я завзято переконувала себе, що мене не турбує те, як він про мене думає. І одночасно всіма силами відмахувалась від прикрої думки, що насправді саме його мені хотілося б переконати найбільше. Хотілося, щоб він зрозумів, як помиляється, зрозумів і засоромився своїх слів та думок. Навіщо мені це, я навіть не гадала. Списала все на образу: таки колишній однокласник, який знає мене тут більше за інших, і думає, так само, як і всі… Просто стадо якесь, їй богу.