Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

– Ну і погода сьогодні!

 Ми з Тарою переминаємося з ноги на ногу, щоб не замерзнути остаточно, бо вітер буквально збиває з ніг. З землі злітає брудне сухе листя, закручуючись у вир і відлітаючи геть вулицею, ліхтар неподалік моргає від перепаду електрики. Ще й ніч майже опустилася.

Піднявши голову і не побачивши жодної зірки крізь щільну пелену хмар, я подумки лаю брата. Він хоча б колись навчиться приїжджати вчасно?

– Коли там уже весна? Хочу сонця та тепла, – вистукує зубами Тара.

- І басейн з ранку до вечора, - мрійливо підтримую я, поправляючи сумку з танцювальною формою.

Заняття закінчилися п'ятнадцять хвилин тому, ми дуже мокрі після напруженої репетиції, і замість того, щоб їхати додому в теплому салоні автомобіля, стоїмо тут і мерзнемо. Бракувало лише захворіти.

Немов почувши мої обурені думки, з-за повороту виїжджає автомобіль. Яскраве світло фар освітлює вулицю, скелети голих дерев, будівлю школи танців, змушуючи нас з Тарою примружитись.

Здається, Кевін.

Перший доїхав. Залишилось дочекатися другого.

І чому тільки Зак завжди приїжджає пізніше за інших? Хоч би один раз приїхав раніше.

- Може, давай ми тебе підкинемо? - Запитує Тара, впізнавши машину свого хлопця.

– Ні. Зак повинен ось-ось бути. Ти ж знаєш, він часто спізнюється.

- Знаю, - пирхає подруга. - Але ти можеш йому написати, що поїхала з нами. Нехай їде назад, якщо не може доповзти вчасно. Навіщо йому ваш тато спортивну тачку купував, якщо він все одно нею не вміє користуватися?

Усміхаюся. Вміти він уміє. Тільки коли справа стосується його та друзів. А як сестру забрати, так завжди якась проблема виникає.

- Та ні, це буде жорстоко. Для нього вже подвиг приїхати сюди за мною, а якщо я його назад відправлю, боюся, наступного разу доведеться чекати на годину більше.

- Твоєму братові прийшов час повчитися відповідальності, - закотивши очі, Тара чмокає мене в щоку, - все, завтра зустрінемося, люба! Напиши, як доїдеш.

- Гаразд, - махаю їй на прощання, спостерігаючи, як Тара сідає в машину.

- Підкинути? - Висовується з вікна Кевін, на що отримує моє негативне мотання головою.

- Ні, я зачекаю.

- Впевнена? У мене тепліше.

- Впевнена, їдьте давайте, - посміхаюся я, проводжаючи поглядом BMW.

Як тільки вулиця темніє, більше не освітлюючись фарами, посмішка з обличчя сповзає і стає зовсім незатишно. Насамоті стояти не так весело.

Ну ось і де його носить?

Дістаю з кишені телефон та набираю мого брата ідіота.

- Сістер, я застряг. - Він відповідає практично відразу. - Тут рух жерсть.

- Ти взагалі нормальний? – від злості ледь ногою не тупаю. – Чому раніше не зателефонував? Я б із Тарою поїхала.

– Ти не в зоні була. Напевно зв'язок глючить через грозу.

- Чорт, - з побоюванням оглядаюся на всі боки.

Вітер хилить гілки дерев до землі, і мені здається, ніби в темряві хтось є.

Зіщулююсь, розуміючи, що у всьому винна моя бурхлива уява, але легше від цього не стає.

Треба щось робити. Мої нерви не були готові до таких випробувань.

- Лів? Таксі виклич. Думаю, там мають бути поблизу машини.

- Я тебе приб'ю, - гарчу, нервово втискаючи палець у екран.

Ну ось за що мені це чудовисько? Ні, я люблю брата, навіть дуже. Але іноді він чинить, як безвідповідальна свиня.

Заходжу в додаток, але він страшенно висне. Ймовірно, зв'язок справді працює не найкращим чином, бо навіть банально вибрати автомобіль ніяк не виходить. Чи це не зв'язок, а їх додаток? Заходжу до другого, а там немає автомобілів поблизу. Усі у центрі.

Та щоб вас! Навіщо вигадувати таксі, якщо, коли вони потрібні, їх не можна викликати?

Знову набираю Зака.

- Викликала?

– Ні. Їх немає поблизу. Ти дуже далеко?

- Пристойно.

Стискаю зуби, подумки намагаючись не четвертувати його.

- Так, їдь давай до Гелаксі. Я дійду туди пішки і хоча б сховаюся всередині, якщо почнеться дощ.

- Може, до школи зайди? - Великодушно пропонує мій розумник.

– Школа вже закрита. Навіть вахтери йдуть раніше за мене, - уїдливо відповідаю, розвертаюсь і вирушаю у призначене місце.

- Добре. Я тоді дворами поїду. Там зустрінемося.

- Угу.

Нервово стиснувши телефон, знаходжу в гуглі мапу місцевості. Я ніколи пішки не ходила, але пам'ятаю, що поблизу розташований великий торгово-розважальний центр. Там хоча б можна какао купити з круасаном та зігрітися.

Піднімаю голову до важкого неба, що висить чорним мішком.

Будь ласка, почекай пів годинки. Я добіжу, і можеш лити.

У відповідь мені проноситься сильний порив вітру, змушуючи схопитися за шапку і втримати її на голові.

Ото дякую!

Мапа веде найближчим маршрутом, що пролягає дворами. Одне добре – за такої погоди людей немає. Всі вдома гріються біля телевізорів або ноутбуків. А мені так навіть спокійніше.

Щоправда, зі спокоєм я поспішила. Тримаючи в руці телефон і слідуючи за маршрутом, я не відразу помічаю невелику компанію в одному з дворів. Якби почула голоси раніше, звернула б в інший провулок, але вітер створював надто гучний шум з шелесту сухих гілок, заглушаючи інші звуки.

- Ух ти, дивіться, яка принцеса! - Долітає до мене, коли я рівняюся з компанією.

Декілька хлопців сидять під гілками дерева за дерев'яним столом, сівши з ногами на лаву.

Одного короткого погляду на них вистачає, щоб миттєво напружитись. Був час, коли я зустрічалася з неблагополучними хлопцями, але це було давно. З того часу я живу в елітному районі міста, що охороняється, і вже встигла забути, як вони виглядають.

Дикі, нестримні погляди кількох пар очей за лічені секунди вивчають мене з ніг до голови. Я втикаюсь в асфальт очима і прискорюю крок. Головне йти вперед і не зупинятися. Вийду до більш освітленої дороги, а там має бути більше людей. Там мене ніхто не чіпатиме.